місць, перекинувши стола. Гандальф викресав сине світло на гостряку своєї чарівної патериці, і при цьому фейєрверку всі побачили бідолашного малого гобіта, що трусився навколішках на маті біля каміна, мов танучий холодець. Тоді він простягся на підлозі, вигукуючи знову й знову: “Блискавка вдарила! Блискавка вдарила!” — і довгенько від нього більш нічого не могли добитися. Тож його взяли й перенесли, щоб не заважав, до вітальні, поклавши на диван і поставивши питво поруч, а самі повернулися до своїх “темних справ”.
— Вразливий чоловічок, — мовив Гандальф, коли всі повмощувалися знову. — Бувають у нього кумедні чудернацькі напади, проте він — один з найкращих, еге ж, один з найкращих, а що вже лютий — мов роздраконений дракон!
Якщо ви бачили коли-небудь роздраконеного дракона, то зрозумієте, що то було просто поетичне перебільшення, до кого б із гобітів його не прикласти — хоч би й до Рикобика, прапрадядька старого Тука, а той Рикобик був такий велетень (як на гобіта), що міг їхати верхи на коні. В Битві на зелених полях Рикобик як налетів на лави гоблінів із гори Грам та києм так і збив голову королю гоблінському Гольфімбулу. Голова Гольфімбулова пролетіла в повітрі метрів сто і потрапила в кролячу нору, і в такий-от спосіб одним нападом була виграна битва і винайдена гра в гольф.
Тим часом, однак, Рикобиків тендітніший нащадок приходив до тями у вітальні.
Десь трохи згодом, ковтнувши питва, Більбо підкрався, хвилюючись, до дверей світлиці. І ось що він почув.
— Пхе! — сказав чи, скоріше”, пирхнув Глоїн. — І ви гадаєте, він упорається?
Добре Гандальфові говорити про лютість цього гобіта, але одного такого зойку в тривожну мить вистачить, щоб розбудити дракона з усією його ріднею і тим погубити нас усіх. Здається мені, то в нього був швидше переляк, ніж запал!
Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був подумати, що ми втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив, як той малий недоросток вискочив засапаний на поріг. Він же схожий більше на бакалійника, ніж на Викрадача!
Тут золотко Злоткінс відчинив двері і ввійшов до світлиці. Туківська половина перемогла в ньому. Раптом він відчув, що хоче подорожувати без сну і їжі, аби тільки його мали за лютого. Не раз опісля злоткінсівська половина жалкувала за тим, що він вчинив тепер, і він казав сам собі: “Більбо, ти пошився в дурні: ввійшов тоді — із головою вліз у халепу”.
— Даруйте, — заявив він, — що я підслухав вашу мову. Не осмілюся стверджувати, ніби я втямив, про що ви говорите чи чому натякаєте на Викрадачів, та не помилюся, коли скажу, що ви маєте мене за нікчему. (Отакі звороти — це було те, що він називав “захищати свою гідність”.) Я вам доведу! Що ж до знаків на дверях (я пофарбував їх тиждень тому), то ніяких знаків там немає, і я певен, що ви справді втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив на порозі ваші кумедні обличчя, — та вважайте, що це той дім, якого вам треба.
Скажіть, що я маю робити, і я постараюсь виконати ваше бажання, хай навіть доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу і битися з дикими чудовиськами-перевертнями в Останній пустелі. Я мав колись пра-пра-пра-прадядька, Рикобика-Тука, то він…
— Так, так, але то було давно, — заперечив Глоїн. — А я говорю про вас. І запевняю вас: на ваших дверях таки є знак — звичайний знак у цьому ремеслі, чи принаймні колись він був звичайним. “Викрадач шукає доброї роботи, купи тривог і пристойної винагороди” — ось як тлумачиться цей знак. Можете, як хочете, казати “Досвідчений Мисливець за скарбами”, замість Викрадач. Дехто з них називав себе так. Та для нас це все байдуже. Гандальф сказав нам, що в цих краях є чоловік цього фаху, якому негайно потрібна така Робота, і що він домовився про зустріч тут у середу, в час чаювання.
— Звісно, знак є,— ствердив Гандальф. — Я сам накреслив його на дверях. Ви просили мене знайти чотирнадцятого для цієї подорожі, і я вибрав пана Злоткінса.
Хай-но хто з вас посміє сказати, що я вибрав не того чоловіка чи не той дім, — тоді можете зупинитися на числі 13 і зазнати якого хочете лиха чи вернутися назад — добувати вугілля.
І чарівник так зиркнув на Глоїна, аж той втиснувся у своє крісло, а коли Більбо розтулив рота щось запитати, обернувся і так насупився на нього, так наставив свої кущуваті брови, що гобіт стулив рота, клацнувши зубами.
— Отак і треба, — мовив Гандальф. — Припинімо суперечки. Я вибрав пана Злоткінса, і це має задовольняти всіх вас. Коли я кажу, що він Викрадач, то Викрадач він і є чи ним стане, як приспіє час. У ньому таїться куди більше, ніж ви можете здогадуватися, і набагато більше, ніж він сам про себе знає. Може, ви всі ще доживете до того, що дякуватимете мені. А тепер, Більбо, мій хлопче, принеси-но лампу, та пролиймо трохи світла на ось це!
При світлі великої лампи з червоним дашком він розгорнув на столі карту — не карту, а швидше шмат пергаменту.
— Зробив її твій, Торіне, прадід, — сказав чарівник у відповідь на схвильовані запитання гномів. — Це план Самітної гори.
— Навряд чи ця штука нам дуже допоможе, — розчаровано протяг Торін, кинувши погляд на карту. — Я досить добре пам'ятаю нашу гору і землі навколо неї. І я знаю, де Чорний ліс, де Сухе пустище, на якому виводяться дракони.
— На горі намальований червоний дракон, — докинув Балін, — але ми й без цього легко його знайдемо, якщо взагалі дістанемося туди.
— Тут є одна річ, якої ви не помітили, — зауважив чарівник. — Це — таємний вхід.
Бачите оту руну [Руни — літери давньогерманського письма. ] на західному схилі й руку, що показує на неї від інших рун? Так позначено прихований прохід до нижніх зал.
— Може, той вхід і був колись таємним, — міркував далі Торін, — але звідки нам знати, чи й досі він лишається таємним? Старий Смауг прожив там досить довго, щоб вивідати геть усе, що можна знати про ті печери.
— Хоч би й знав, то вже давно-давно мав би забути, як користуватися тим входом.
— Чому ж?
— Бо вхід надто малий. П'ять футів [Фут — міра довжини; дорівнює 30,48 см. ] заввишки і “троє можуть увійти попліч”, як кажуть руни, але Смауг не проліз би в таку дірку навіть замолоду — а де вже йому тепер, пожерши стільки дівчат з долини.
— Як на мене, то це здоровенна нора! — писнув Більбо, що не знав нічого про драконів, а все про гобітівські нори. Він знову зацікавився і захвилювався, аж забув, що треба тримати язика за зубами. Він любив карти, і в передпокої у нього висіла велика Карта навколишньої місцевості з усіма його улюбленими стежками, позначеними червоним чорнилом.
— Як можна таємницю таких великих дверей вберегти від усіх сторонніх, не кажучи вже про дракона? — спитав він. Золотко Злоткінс був усього лиш малим гобітом — не забуваймо про це.
— Багатьма способами, — відказав Гандальф. — Але яким саме способом засекречено ці двері, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо. З написаного на карті я припускаю, що там є замкнені двері, замасковані під схил Гори. Це у гномів звичайний спосіб маскувати двері — чи не так?
— Саме так, — підтвердив Торін.
— А ще, — вів далі Гандальф, — я забув згадати, що до карти додається ключ — малесенький і цікавий ключик. Ось він! — І чарівник вручив Торінові довгий срібний ключ із хитромудрими виямками. — Збережіть його!
— Та вже збережу, — запевнив його Торін, чіпляючи ключ до гарного ланцюжка, що звисав з шиї і ховався під курткою. — Тепер, я бачу, у нас більше надій на успіх.
Ця новина міняє все на краще. Досі ми не уявляли як слід, що маємо робити.
Думали йти на схід, якомога тихіше та обачніше, аж до Довгого озера. А далі почався б клопіт…
— Набагато раніше він почався б, той клопіт, коли я знаю хоч щось про дороги на схід, — перепинив його Гандальф.
— Звідти ми могли б піднятися вгору по річці Бистрій, — вів далі Торін, не звернувши уваги на Гандальфові слова, — аж до руїн Долу, стародавнього міста в тамтешній долині, під Самітною горою. Але всім нам осоружна була сама думка про те, щоб увіходити в передню браму. Саме з цієї брами, долаючи великий бескид на східному схилі гори, витікає річка, і з цієї самої брами вилітає дракон — занадто часто
