проїдеш трохи — й натрапиш як не на заїзд, то на харчівню.
То тут, то там здибався їм який-небудь гном, чи лудильник, чи селянин, що заклопотано тюпав собі шляхом. Але за якийсь там час добулися вони місць, де населення розмовляло дивною мовою і співало пісень, яких Більбо зроду не чув.
Заїзди траплялися тут рідко та все погані, дороги робилися дедалі гірші, а гори вдалині виростали вище й вище. На деяких вершинах здіймалися замки, і здебільше виглядали вони так, наче будовані були аж ніяк не з доброю метою. І погода, що частенько бувала така гарна, як і годиться в травні, оспіваному в казках та легендах, почала псуватися.
— Не віриться, що завтра перше червня, — бурчав Більбо, чалапаючи позад усіх по дуже багнистій дорозі. Час чаювання минув; дощ як завзявся зранку, так лив і досі; з каптура крапотіло просто в очі, плащ геть просяк водою; наморений поні спотикався на камінцях; всі супутники набурмосено мовчали.
“Напевне, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами, — думав Більбо. — Будь воно прокляте, це ремесло Викрадача і все з ним пов'язане! Сидів би я оце вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!”
Гай-гай, не востаннє йому цього бажалося!
Та гноми знай трюхикали собі далі, не оглядаючись і взагалі не звертаючи на гобіта ніякісінької уваги. Десь там, за сірими хмарами, сонце, мабуть, пішло на спочинок, бо стало смеркати. Знявся вітер, зазітхали, похилившись, верби над річкою. Не відаю, що то була за річка: бурхлива та руда, переповнена дощами за кілька останніх днів, — тими потоками, що стікали в неї з недалеких пагорбів і гір.
Швидко поночіло. Вітри порозривали сірі хмари, й поміж тим летючим шматтям визирнув, поплив над пагорбами блідий місяць. Тоді вони зупинились, і Торін буркнув щось про вечерю і “суху латку на нічліг”.
Тільки тут завважили, що немає Гандальфа. Досі всю дорогу чарівник їхав з ними, жодного разу не натякнувши, чи бере він участь у пригоді, чи просто поки що їм товаришить. Він тільки говорив, сміявся та їв. Але тепер його просто не було і квит!
— І треба ж — саме тоді, коли з чарівника було б найбільше користі! — забідкалися Дорі й Норі, що, як і гобіт, любили попоїсти вчасно, досхочу і часто.
Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба. Досі, скільки їхали, їм ще не доводилося так ночувати; хоч і знали, що скоро, хай-но почнуться Імлисті гори й далеко позаду залишаться землі чесної, порядної людності, муситимуть спати щоночі на вільному повітрі, прикро було їм починати з такого бридкого, вогкого вечора. Відійшли до купки дерев обіч дороги; тут було сухіше під ногами, але вітер струшував краплі дощу з листя, і те “крап-крап” надто вже докучало. Та ще й вогонь наче хто закляв. Гноми вміють розвести вогонь майже всюди і майже з нічого, байдуже, вітер чи безвітря, але того вечора в них нічого не виходило, навіть у Глоїна з Оїном, найбільших у цьому ділі мастаків.
Далі ні з того ні з сього схарапудився один поні й кинувся геть. Поки ловили конячку, вона опинилася в річці; поки її витягали, Філі й Кілі трохи не потопилися і вода змила весь вантаж, який ніс той поні. Звісно ж, то були переважно харчі, й на вечерю зосталося ой як мало, а на сніданок — ще менше.
Посідали вони та й сиділи отак: понурі, мокрі, буркотливі,— поки Оїн із Глоїном усе силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. Більбо сумовито розмірковував про те, що пригоди — це не тільки прогулянки на кониках під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав:
— Он там світло!
Недалечко був порослий деревами пагорб. Угледівшись, вони побачили крізь гущавину проблиск світла — червонястого, затишного нібито світла, що мерехтіло, як вогнище чи смолоскипи.
Надивившись на те світло, почали сперечатися. Хто казав “ні”, а хто — “так”.
Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як мало на вечерю, а на сніданок ще менше, та спати ніч у мокрій одежі.
Інші заперечували:
— Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. Поліція ніколи сюди не доходила, і складачі карт досі ще не бували в цих краях. Та й про короля тутешнього не чували, і взагалі в дорозі чим менше пхаєш носа куди не слід, тим менше клопоту наберешся.
Перші доводили:
— Зрештою, нас аж чотирнадцятеро. Другі дивувалися:
— І де це подівся Гандальф?
— Де ж це подівся Гандальф? — підхопили всі. Тут із неба полило, як іще не було, а Оїн з Глоїном почали битися. Злива поклала край суперечці.
— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів.
Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.
— Тепер хай вперед іде Викрадач, — сказали гноми.
— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки, — сказав гобітові Торін. — Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.
І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо- тихо. Цим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з “гном'ячого гармидеру”,— хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню, — адже то був таки вогонь, — нікого не сполошивши. І ось що він побачив.
Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод.
Бони смажили баранину на довгих дерев'яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили із жбанів. Але то були тролі. Навіть Більбо, тишко з гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам'яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах.
— Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб'є, коли й завтрашній день не пахне бараниною, — казав один із тролів.
— А давно, давненько не потрапляв нам на зуб хоч шматочок живої людятини, — вторував йому другий. — І якого тільки дідька тягнув нас Вільям у ці краї? Це мені така мука, а ще ж і питва нестає,— поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть Вільяма, що саме приклався до свого жбана.
Вільям похлинувся.
— Заткни пельку! — крикнув він, ледь відкашлявшись. — Чи ти думаєш, люди самі приходитимуть сюди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба? І чи не бувало у нас таких днів, коли ви раденько сказали б: “Дякуємо, Білле!” — за гарний шмат баранини з долини, отакої ось баранини?
І Вільям відгризнув добрий кусень від баранячої ноги, яку саме смажив, а тоді втер губи рукавом.
Гай-гай, — либонь, отак і поводяться тролі, навіть ті, що з однією головою.
Почувши все це, Більбо мав би зразу щось зробити. Треба йому було або вернутися нищечком і попередити своїх друзів, що неподалік вештається трійко чималих тролів, які не від того, щоб зігнати оскому на смаженому гномові чи й на поні, для переміни, — або ж було б йому трохи попрактикуватися красти справно і блискавично. Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді перевідав би кишені тролів — заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам до снаги таке втнути, — познімав би ту баранину з рожнів, викрав би пиво й щез би непомічений. Хтось практичніший, позбавлений такої
