низькі пагорби на далекому краї озера, і з-поміж тих північних пагорбів виривалася на волю річка Бистра. Тільки в ясну годину озеряни бачили високу вершину гори, але дивилися на неї рідко, така лиховісна й похмура височіла вона навіть при світлі ранку. А в цей вечірній час вершина Самітної гори вже поринула в пітьму.
Раптом вона завидніла знову — на мить її освітив якийсь вогник і погас.
— Гляньте! — сказав один. — Вогні знову! І минулої ночі сторожа бачила їх — то загоряться, то погаснуть, — і так від опівночі до світанку. Щось там діється!
— Либонь, король гори кує золото, — відгукнувся інший. — Це вже давненько подався він на північ. Пора вже збуватися пророцтвам наших пісень.
— Який там король? — пролунав суворий голос. — Скоріш за все, то дракон зі своїм спустошливим полум'ям — єдиний король гори, якого ми знаємо здавен.
— Завжди ти зі своїми лихими призвістками! — обурилися перші двоє. — Як не про повені, то про отруйну рибу. Придумай щось веселіше!
Потім зненацька в долині між пагорбів спалахнуло яскраве світло, позолотивши північний край озера.
— Король гори Самітної! — закричали люди. — Мов сонце скарб — горою! Володар річки срібної і річки золотої! Золота річка тече від гори!
Так вони вигукували, й скрізь відчинялися вікна, тупотіли, поспішаючи, ноги.
Знов у місті запанувало величезне хвилювання й піднесення. Але чоловік із суворим голосом побіг щодуху до голови міста.
— Сюди летить дракон, якщо я не з'їхав з глузду! — закричав він. — Зруйнуймо мости! До зброї! До зброї!
Тоді сурми засурмили тривогу, й луна відгукнулася на скелястих берегах. Веселощі припинилися, радість поступилася місцем страхові. Отак воно і вийшло, що дракон не застав міста зненацька.
Мчав він так швидко, що скоро люди вже й побачили його, — неначе головешка летіла і все росла й розгорялася яскравіше. Тепер і найбільші простаки переконалися: пророцтва були брехливі! І все-таки люди ще мали трохи часу. Кожну посудину в місті наповнили водою, кожен воїн озброївся, кожна стріла, кожен спис були наготовлені, а мости, що вели на берег, — зруйновані. Та ось жахливий рев чудовиська почувся зовсім близько; червоні, мов полум'я, хвилі заходили по озеру від биття страхітливих крил.
Понад людьми, що ойкали, лементували, гукали, Смауг розвернувся й кинувся до мостів, але там на нього чекало розчарування. Мостів не було, а його вороги сиділи на острові посеред глибокої води — надто глибокої, темної та холодної, як на його смак. Якщо він пірне, здійметься стільки пари, що вся околиця вкриється туманом на багато днів; але озеро було дужче за Смауга — воно погасило б його вогонь швидше, ніж він пройшов би по дну до міста.
З ревом налетів він знову. Град стріл пороснув угору йому навперейми, заторохтів, задзенькав по його крицевій лусці й самоцвітах, але багато їх спалахувало від його подиху, падаючи з сичанням у воду. Ніякі фейєрверки не зрівняються з вогненним видовищем тієї ночі. Від співу тятив і пронизливих суремних кличів Смауг розлютився до сліпої нестями. За стільки віків ніхто не посмів дати драконові бій, і нині озеряни не посміли б, якби не той чоловік із суворим голосом, Бард на ім'я, що встигав повсюди, підбадьорюючи лучників і закликаючи голову міста дати наказ, щоб билися до останньої стріли.
Вогонь вивергався з драконової пащеки. Якусь хвилину Смауг покружляв угорі над містом, осяваючи все озеро; дерева на берегах яріли міддю і кривавою червінню, відкидаючи стрибучі густо-чорні тіні. І тоді він канув униз — просто крізь хмару стріл, забувши від лютості про всяку обачність, не намагаючись навіть повертатися до ворога броньованими боками й жадаючи єдиного: підпалити Озерне місто.
Дарма що до драконового наскоку всі будинки були облиті водою, а він дихнув, упавши з неба, — і зайнялися очеретяні дахи й дерев'яні балки. А Смауг уже пролетів і розвертався, щоб налетіти знову. Сотні рук плеснули воду туди, де спалахнула хоч би іскра. А дракон уже звивався над головою. Удар хвостом — і дах Великого дому розсипався. Непогасне полум'я знялося високо в ніч. Ще один напад, і ще один — і один будинок, потім другий запалав і розвалився. І жодна стріла не зупинила Смауга, не дошкулила йому більше, ніж яка мушка з болота.
Вже тут і там воїни стрибали у воду. Жінок і дітей садовили в човни, що стояли на ринковому плесі. То один воїн, то другий кидав зброю додолу. Там, де зовсім недавно лунали старовинні пісні про майбутню радість, про гномів, нині стояв плач і лемент. Чоловіки проклинали гномів. Сам міський голова рушив до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти серед сум'яття і врятуватись. Ось-ось озеряни всі покинуть своє місто, і воно згорить — не зостанеться й сліду на водах…
Саме цього й хотів дракон. Як на нього, то хай би вони всі посідали в човни.
Славно він пополює озерян потім! Хто залишиться живий, хай поплаває, поголодує.
А тоді хай-но наблизиться до берега — там на них чекатиме Смауг. Скоро він підпалить усі прибережні ліси, засушить усі їхні лани й пасовиська. А поки що він тішився руйнуванням міста, як не тішився нічим іншим уже багато літ.
Але серед охоплених полум'ям будинків ще тримався останній гурт лучників.
Ватажком їхнім був Бард, чоловік із суворим голосом і похмурим обличчям, кого товариші звинувачували у віщуванні повеней та отруйної риби, хоч і знали йому ціну, шанували його за відвагу. Він доводився далеким нащадком Гіріонові, володарю Долу, дружина й дитина якого в той давній час утекли із зруйнованого міста по річці Бистрій. Бард стріляв з великого тисового лука, поки витратив усі
свої стріли, крім однієї. Полум'я підступало все ближче. Товариші покидали його.
Бард нап'яв тятиву востаннє.
Несподівано з пітьми щось пурхнуло до нього на плече. Бард сахнувся — але то був лишень старий дрізд. Безстрашно вмостився він біля вуха воїна й почав розповідати йому новини. Зачудований сміливець завмер — він-бо розумів дроздову мову, адже походив з Долу.
— Стривай! Стривай! — співав дрізд. — Хай зійде місяць. Гляди — цілься в незахищене місце з лівого боку грудей, коли він летітиме й повертатиметься над тобою!
І швидко переповів ураженому Бардові, що сталося в Самітній горі і все, що він там почув.
Тоді Бард нап'яв тятиву до самого свого вуха. Дракон якраз повертав назад, летячи низько, і в цю хвилину над східним берегом зійшов місяць, посрібливши Смаугові величезні крила.
— Стріло! — мовив лучник. — Чорна стріло! Я беріг тебе до останку. Ти досі не зраджувала мене, щоразу верталася до мене. Ти дісталася мені від мого батька, а батькові — од його батька. Якщо тебе викували в кузні справжнього короля Самітної гори, полети швидко, не загайся!
Дракон цього разу шугнув зовсім низько, і, коли він вирівнював свій політ, його черево й груди заблискотіли проти місяця білими іскрами самоцвітів. Тільки одна латка темніла. Забриніла тятива великого лука. Прямо, прямо помчала чорна стріла — просто в западину з лівого боку Смаугових грудей, де він відкинув розчепірену передню лапу, і ввігналася туди вся — вістря, стрижень і оперення, — з такою силою була пущена. З вереском, що глушив людей, валив дерева й розколював скелі, Смауг звився в повітрі, вивергнувши полум'я, перевернувся і мов підкошений упав додолу.
Звалився він просто на місто. У своїх передсмертних корчах дракон зруйнував його вщент — тільки іскри й головешки посипалися. Заревіло, завирувало озеро.
Величезна хмара пари знялася вгору, біла в місячному сяйві. Засичав, забулькотів водокрут, і все стихло. І то був кінець Смауга й Есгарота — але не Барда.
Місяць брався вище й вище, і вітер віяв дедалі дужчий та холодніший. Той білий туман він розбив на хисткі колони, порвав на біжучі хмарки й погнав на захід, де вони розсіються кошлатими пасмами над болотами побіля Чорного лісу. Тоді темними цятками завидніло багато човнів на озерному плесі, й вітер поніс голоси есгаротян, що оплакували своє загибле місто, свої втрачені статки й зруйновані домівки. Як по правді, їм було за що й дякувати долі, коли б вони про те подумали, але хто б від них того сподівався в таку хвилину! Щонайменше три чверті людності лишилися живі; цілі зосталися їхні ліси, лани, пасовиська й майже всі човни. І дракон був мертвий! Вони ще й не втямили гаразд, що це значить.
Сумними юрбами збиралися вони на західному березі, тремтячи на холодному вітрі.
