Найбільше гнівних нарікань було на голову, що покинув місто так рано, в той час як ще були стрільці, ладні захищати Есгарот до останку.
— Може, він і має кебету для буденних справ — особливо для своїх справ, — гомоніли декотрі,— але нікудишній він голова, коли приходить біда!
І голосно славили відвагу Барда та його останній переможний постріл.
— Коли б він не загинув, — казали всі,— ми обрали б його королем.
Бард-Драконобійця, з роду Гіріона! Як жаль, що він мертвий!
Якраз посеред тієї їхньої розмови з мороку підійшов високий чоловік. На ньому не було сухого рубця, мокре чорне волосся спадало йому на чоло й на плечі, його очі палали.
— Бард не загинув! — вигукнув він. — Убивши ворога, він кинувся у воду. Я — Бард, із роду Гіріона, я вбив дракона!
— Король Бард! Король Бард! — загукали есга-ротяни, але голова скреготнув зубами.
— Гіріон був володарем Долу, а не Есгарота, — заявив він. — Ми в Озерному завжди обирали голів з- поміж старих і мудрих, ніколи не терпіли верховодства простих воїнів, які тільки й уміють битися. Нехай “король Бард” іде собі до свого королівства — Діл тепер визволений його доблестю, і нині ніщо не завадить його поверненню. І всі, хто бажає, можуть забиратися з ним, якщо їм миліше холодне каміняччя в затінку гори, ніж зелені береги озера. Хто має розум, зостанеться тут — із надією відбудувати наше місто й зажити згодом у мирі й достатку.
— Ми воліємо короля Барда! — закричали у відповідь люди, що були поруч. — Обридла нам влада старих дідів та грошолюбів!
І ті, що були далі, підхопили:
— Хай живе наш Стрілець, геть багачів! Гамір знявся на весь берег.
— Чи ж я не оцінив належно Барда-стрільця? — обережно заговорив голова (адже Бард стояв поруч нього). — Цієї ночі він заслужив собі почесне місце серед благодійників нашого міста; він гідний здобути безсмертя в багатьох хвалебних піснях. Але чому, о люди? — голова звівся на ноги й заговорив голосно, виразно — Чому всю вину ви складаєте на мене? Хто пробудив дракона з його дрімоти, хотів би я спитати? Хто дістав від нас багаті подарунки й щедру допомогу, хто змусив нас повірити, нібито збудуться пророцтва стародавніх пісень? Хто зіграв на доброті наших сердець і на наших милих мріях? Яке ж золото прислали вони в подяку нам по річці? Драконів вогонь та руїну! Від кого ж нам вимагати відшкодування за наші збитки, допомоги вдовам і сиротам?
Як бачите, голова недарма обіймав свою посаду. Цими своїми словами він добився того, що люди на час зовсім забули про своє бажання обрати нового короля, а спрямували свій гнів на Торіна з його товариством. Гіркі слова, жорстокі звинувачення лунали зусібіч, і дехто з тих, що раніше найзавзятіш виспівували давніх пісень, тепер так само завзято кричали, нібито гноми зумисне підбурили дракона проти них!
— Дурні! — сказав їм Бард. — Навіщо витрачаєте гнівні слова на тих нещасливців? Не сумніваюся, що вони перші загинули у вогні, а вже тоді дракон полетів до нас.
Промовляючи ці слова, він раптом подумав про казковий скарб Самітної гори, що лежав тепер нічий — без сторожа чи господаря, — і враз замовк. А ще він подумав про головині слова, про відбудований Діл, де задзвонять золоті дзвони, — аби тільки знайти людей…
Та ось він заговорив знову:
— Не час нині, голово, обмінюватися лихими словами чи обговорювати плани великих перемін. Нас чекає робота. Я ще послужу тобі, хоча згодом я, може, й подумаю про твої слова й піду на північ із тими, хто захоче піти за мною.
І відійшов — треба було допомогти будувати тимчасовий табір і подбати про хворих та поранених. Але голова тільки провів Барда недобрим поглядом і не підвівся з землі. Він думав багато, а говорив мало — хіба гукне, щоб принесли вогню та їжі.
А Бард ішов поміж людей і чув: мов пожежа, ширилася мова про незмірний скарб, що зостався без сторожа. Люди гомоніли, що скоро буде їм з того скарбу відшкодування за всі їхні страждання і втрати, ще й багатства прибуде стільки, що можна буде купувати розкішні речі з півдня, і ці мрії неабияк утішали знедолених. І то добре було — такої холодної, бездомної ночі. Дах дістався небагатьом (одну з кількох хатин, що стояли на березі, забрав собі голова), і їжі було мало (навіть голова недоїдав). Багато людей похворіло, переживши студену купіль, холод і жахи тієї ночі, й померло згодом, дарма що вибралися неушкоджені із зруйнованого міста. І в наступні дні було ще більше хворості й голодували дуже.
Тим часом Бард узяв проводирство на себе й порядкував, як сам уважав за краще, хоча завжди від імені голови. Нелегке то було завдання: зібрати змучених людей і змусити їх робити все, щоб мали вони дім і захист. Напевне, більшість їх погинула б тієї зими, що поспішала слідом за осінню, коли б не було близької помочі. І поміч надійшла швидко — адже Бард відразу послав гінців угору по річці, до Чорного лісу: просити допомоги в короля лісових ельфів. А гінці ще в дорозі натрапили на ельфійську потугу, що вже йшли до Самітної гори, хоча був лише третій день після погибелі Смауга.
Король ельфів отримав вісті від своїх власних гінців та від птахів, що любили його люд, і вже знав чимало про те, що сталося. І справді, велике хвилювання охопило всіх пернатих, які жили в околицях Драконової пустки. Скрізь у повітрі кружляли зграї, і їхні бистрокрилі посланці мчали попід хмарами у всі усюди. Над узліссям Чорного лісу стільки було того тьохкання, свисту, писку! Далеко за Чорний ліс перелетіла новина: “Згинув Смауг!” Листя шаруділо, і злякано нашорошувались вушка. Король ельфів ще не вирушив у дорогу, а вісті, ширячись на захід, дійшли до борів у підгір'ях Імлистих гір; Беорн почув їх у своєму дерев'яному домі, й гобліни радилися в печерах.
— Боюся, це ми востаннє чули про Торіна Дубощита, — мовив король. — Краще б він був лишився моїм гостем. Так чи так, а це лихий вітер, який нікому не навіє нічого доброго.
Бачите, король ельфів теж не забув про казкове багатство Трора. Тож так і сталося, що Бардові гінці зустріли його, коли він ішов з військом списоносців і лучників, а вгорі над ними кружляло вороння, гадаючи, що заходиться на війну, якої давно не бувало в цих краях.
Але король, почувши слізні благання Барда, пройнявся жалем до озерян, бо ж він був повелителем доброго, смирного люду, і замість простувати до Самітної гори, як був надумав спочатку, поспішив униз річкою до Довгого озера. Все його військо не могло сісти в човни й на плоти й мусило добиратися забарнішим, пішим шляхом, але король послав водою чимало харчів та одежі. Проте ельфи — легконоге плем'я, і, дарма що в ті часи вони не звиклі були до далеких переходів і небезпечних земель між лісом та озером, посувалися дуже швидко. Минав лише п'ятий день після погибелі дракона, коли вони вийшли на береги озера й побачили рештки зруйнованого міста. Як і слід гадати, зустріли їх з радістю; міський голова і всі озеряни ладні були укласти з ельфами яку завгодно угоду на майбутнє, аби тільки дістати нині від них допомогу.
Скоро ельфи й люди склали спільний план дій. Голова лишався з жінками, дітьми, старими й недужими; з ними зоставалися також майстри-озеряни й чимало умільців-ельфів. Спочатку рубали дерева й збирали сплав, що його ельфи посилали з лісу. Тоді почали ставити численні хатини на березі, щоб озерянам було де перебути зиму. А ще під головиним наглядом зайнялися плануванням нового міста, яке мало бути ще гарніше й більше за колишнє. Але збудували його в іншому місці, на високому північному березі — відтоді й навіки озеряни мали страх перед водою, де лежав дракон. Не вернувся він до свого золотого ложа — так і заліг скорчений, холодний, мов брила, на озерній мілизні. Там протягом віків, коли плесо було спокійне, крізь воду видніли його величезні кості серед поламаних паль давнього міста. Але мало хто зважувався попливти через те прокляте місце, й ніхто не смів пірнути в студену воду, щоб набрати самоцвітів, які осипалися з його загнилого трупа…
Тим часом усі чоловіки, здатні носити зброю, і чи не вся потуга лісового короля наготувалися до переходу на північ, до Самітної гори. Тож на одинадцятий день після зруйнування міста чільні лави об'єднаного війська людей та ельфів пройшли в скельні ворота на північному краї озера і вступили в сплюндровані землі.
Розділ п'ятнадцятий. НАСУВАЮТЬ ХМАРИ
