— Щиро кажучи, я повинен визнати, що жест мого друга був для нас дуже приємною несподіванкою. Якщо не щотижня, то принаймні раз на два тижні ми їдемо машиною до Бухареста, щоб відвідати оперу. Між іншим, наш друг, залишаючи нам квитки на виставу, в якій повинен був співати Паскутті, вгадав наш намір. Я вжив слово «друг» тому, що я був дійсно переконаний у тому, що квитки нам справді надіслав один із наших друзів. Друзів на ім’я Джордже у нас кілька, тому ми і не намагалися дізнатися, котрий із них захотів зробити нам такий приємний сюрприз.
Та на виставі місця ліворуч від нас лишалися вільні, і ии були дуже здивовані. По-перше, тому, що не знали, кому ми зобов’язані дим приємним вечором, а по-друге, тому, що не змогли йому віддячити.
Після вистави ми повернулися додому з наміром наступного дня подзвонити всім нашим знайомим на ім’я Джордже, щоб дізнатися, хто нам надіслав квитки, і подякувати йому. Та наступного дня мені подзвонила міжміська Станція.
«Ваша нічна розмова з Монте-Карло, — повідомила мені телефоністка, — тривала чотири хвилини». — «Дівчинко, — заперечив я, — та я не розмовляв з Монте-Карло, то, мабуть, помилка». — «Товаришу, — відповіла вона ображено, — ви вчора замовили розмову і говорили з двадцятої до двадцятої години чотирьох хвилин. Одразу після цього Я хотіла вам повідомити, скільки тривала розмова, та ви не відповіли. Якщо ви бажаєте пожартувати, то ми не маємо на це часу. На все добре».
І простісінько поклала трубку. Це все, товаришу майор.
Він зробив паузу, потім продовжував:
— Моя дружина гадала, що то чийсь жарт, і хотіла переконати в тому і мене. Я вагався, не знав, що думати І що вчинити. Саме в той час до нас приїхала Тофана.
Моя дружина розповіла їй про цей випадок, і Тофана, яка не поділяла точки зору своєї двоюрідної сестри, порадила мені поговорити з вами. Тепер вам відома, товаришу майор Менеїле, мета мого візиту. Ви вважаєте, що Тофана добре зробила, влаштувавши мені зустріч із вами?
— Добре. Якщо дійсно була розмова, то в жодному разі не може йтися про якийсь жарт.
— Якщо це не жарт, тоді це означає, що…
— … означає, що хтось скористався вашим телефоном.
— Це коли ми були в опері…
— Так, коли ви слухали баритона Паскутті.
Сіміонеску схвильовано запитав:
— Невже ці квитки нам були надіслані спеціально, Щоб випровадити нас із дому?
— Звичайно!
— Але навіщо, з якою метою?
— Це ми повинні будемо потім уточнити. Принаймні не з чесною метою. Окрім того, я просив би вас залишити нам листа.
— Звичайно.
— Почерк вам нічого не нагадує? Він не схожий на почерк кого-небудь із ваших друзів?
— Ні!
— Я був би здивований, якби ви сказали, що почерк вам знайомий.
— Товаришу майор, це може бути, що той, хто скористався моїм телефоном, мій друг або знайомий?
— Ні, не обов’язково. Однак не завадило б дати нам список ваших друзів з їхніми адресами. Ви мешкаєте у великому будинку?
— Так, у великому, багатоповерховому.
— Ви ходите у гості до когось із сусідів?
— Ні. Ми переїхали туди недавно.
— Хто вам допомагає господарювати? '
— Бабуся. Вона ходить до нас уже понад двадцять років.
— Мешкає й одній з вами квартирі?
— Ні! Приходить прибирати три рази на тиждень. Мешкає недалеко. Хочу сказати, що це чесна Жінка, і ми повністю їй довіряємо.
— І ще одне. Не забудьте внести до списку перш за все тих ваших друзів і знайомих, котрі знають про вашу любов до опери.
— І кому передати список? Тофані?
— Капітанові Тудорашку, який сьогодні ж поїде до Плоєшти.
Богдан позирнув на нього дуже здивовано, хотів щось сказати, та передумав. Обмежився лише тим, що надто голосно став хрустіти пальцями, за що майор докірливо подивився на нього.
За десять хвилин після того, як пішов Сіміонеску, коли в кабінеті залишилися вони удвох, Богдан чи то жартома, чи то серйозно пожалівся:
— До біса розвелося чорних кішок! Як на мою думку, Дуку, то я організував би загін живодерів, щоб виловити їх усіх, бо через них усі нещастя.
Та майор, ніби й не чуючи скарг свого друга, сказав:
— Богдане, мій хлопчику, тобі доведеться їхати до Плоєшти.
— Хочу до Сигишоари! Хочу біфштекса, приготовленого пані Гертою, — удавано горював Богдан уже не так завзято, ніж звичайно, бо зрозумів, що Дуку не жартує.
— Ти повинен їхати до Плоєшти.
Богдан зробив ще Одну відчайдушну спробу:
— Не може бути, Щоб історійка у Плоєшти не зацікавила полковника Томеску. Давай перепасуємо її йому. Адже ми потенціально уже в дорозі до Сигишоари. Якщо я не перепочину, то біс його забирай, можу вибухнути, мов цистерна з нітрогліцерином.
— Не турбуйся, поїдемо і До Сигишоари. Та перед цим ти повинен прогулятися до Плоєшти.
— І що мені там робити?
— Забігти до телефонної станції, і тому, що там працюють одні жінки, а саме ти відчуваєш себе у товаристві міні-спідничок, мов риба у воді, я сподіваюся, ти дізнаєшся про щось, пов’язане з розмовою, яка нас цікавить.
Богдан зрозумів, що опиратися марно. Між іншим, він відчував, як зацікавленість його начальника випадком у Плоєщтй починає раптом передаватися і йому…
— Дуку, у тебе виникає почуття, що ми наштовхнулися на якусь
Дуку Стенув плечима.
— Важко сказати, мій хлопчику. Все ж манера говорити із, закордоном по чужому телефону мені здається Досить підозрілою. Викликаєш Монте-Карло, повідомляєш комусь абсолютно все, що треба повідомити, або ж простісінько одержуєш якісь вказівки, потім зникаєш. Винахідливо, просто і основне без ризику, чи не так?
— Спосіб, з яким ми знайомимося вперше. І тому, що я цікавіший, ніж жінка, то згораю від бажання відшукати людину, котру осяяла така ідея. Та мені не зрозуміло, чому вона вибрала саме Пауля Сіміонеску?
— Не здогадуєшся?
— Ні. Тобто… Почекай. Пауль Сіміонеску, мабуть, був
— Так! І?
— Допускаю, що той, хто видавав себе за Сіміонеску, розраховував на те, що він значна особа в місті, і дівчата з телефонної станції не стануть із цікавості підслухувати розмову. Іншого, ліпшого пояснення я не знаходжу.
— І не треба. Хм!.. Монте-Карло, тільки згадуючи це місто, я вже чомусь тремчу.
