У каюті Вітасик спитав батька:
— А що таке Ноїв ковчег?
— А нащо тобі?
Хлопці розказали про «групу», про Вороного, про його слова.
— Ну, Ноїв ковчег — це з Біблії. За біблійськими легендами Ягве, бог-творець, що сотворив землю і людей, розгнівався на людство за його гріхи і вирішив покарати, знищити, влаштував всесвітній потоп. Всі люди загинули, крім праведника Ноя і його сімейства. За дозволом Ягве Ной побудував корабель, ковчег, куди взяв з собою насіння всіх дерев і рослин на землі і кожної тварі по парі, тобто всіх тварин і комах.
— А що таке «сім пар нечистих»? — спитав Женя.
— То ж серед тих тварів на ковчезі були «чисті» й «нечисті» — гади, плазуни тощо. Вороний, мабуть, хотів сказати, що тут на теплоході є й порядні люди, і різна «нечисть», типу отієї «групи»…
— До речі, Ноїв ковчег теж був трипалубний, як і наш «Квітка-Основ'яненко», — усміхнувся Анатолій Петрович.
— Точно, — кивнув Григорій Тарасович. — Трипалубний.
— А чи не заодно та «група» з Вороним? — сказав Женя і переповів розмову на верхній палубі. — Хто це «він», як не Вороний?
— Все можливе, — підняв плечі Анатолій Петрович. — На всяк випадок будьте, хлопці, обережні. І не підходьте близько ні до «групи», ні до Вороного. І не стежте за ними. Боронь вас, боже, щоб вони помітили, що ви за ними стежите.
— Так, так! — підхопив Григорій Тарасович. — Якщо це злочинці, вони ні перед чим не зупиняться.
Капітан Попенко не сказав, що буквально півгодини тому він дізнався від директора круїзу, що на теплоході з'явився ще один пасажир. Якийсь «кооператор» один зайняв отой вільний двомісний люкс («Бачите, не тільки ви нас догнали», — директор був дуже задоволений). Анатолій Петрович уже навіть бачив цього «кооператора». Кремезний, з могутньою шиєю важкоатлета, у темних окулярах, він чимось нагадував самбіста Шипулю, який проходив у справі Граціанського. «Злочинці все більше цікавляться спортом. Це вже стає системою. Скоро вони заснують своє спортивне товариство — який-небудь „Домушник“ абощо. Чи витримає наше „Динамо“ цю конкуренцію?..» — подумав Попенко.
Ні Григорію Тарасовичу, ні хлопцям він вирішив про «кооператора» поки що нічого не говорити.
Розділ XI
Був другий вечір їхнього перебування на «Квітці-Основ'яненко».
Анатолій Петрович після вечері знову пішов на верхню палубу, сподіваючись, що Григораш з'явиться біля бару. Григорію Тарасовичу теж не сиділося в каюті. Він постелив хлопцям, наказав лягати і, суворо заборонивши рипатися куди-небудь з каюти, подався нагору слідом за Анатолієм Петровичем. Хіба ж всидиш у такий дитячий час в каюті, коли там, нагорі, і «група», і Вороний, і Сокирко, і капітан Пилипей, — і хтозна- що може статися (хоча ні про Григораша, ні про «кооператора» Вітасиків тато нічого не знав).
Хлопці сиділи біля вікна й дивилися на річку.
Був синій вечір. На небі вже миготіли зірки. А у темній воді мерехтіли, переливаючись, сяйнисті вогні теплохода. Вдалині бовваніли високі чорні береги, лише інколи моргаючи цяточками світла. Теплий вечір дихав у прочинене вікно лагідно і приємно-лоскітно.
На палубі перед вікном не було нікого. Ті, кому належало спати, вже повкладалися, решта була там, нагорі, звідки лунала музика, голоси і сміх.
— Гарно! Правда? — тихо сказав Женя.
— Гарно! Отак сидів би й сидів цілу ніч, — теж тихо відгукнувся Вітасик.
І вони знову надовго замовкли.
Світло в каюті було вимкнуте, і з палуби здавалося, що там нікого нема.
І тому…
Він з'явився так раптово, що хлопці відсахнулися.
Вражений, завмер і він.
Завмер на відстані простягнутої руки, зовсім близько, так, що вони відчували його подих.
Ципа отямився перший.
— Привіт! — сказав, затнувшись.
— Привіт! — відгукнулися вони, ледь ворушачи язиками.
— Ви самі? — спитав вій після миттєвого роздуму.
— Самі, — сказав Женя.
— Ну, тоді нічого, — він враз заспокоївся. — Навіть добре. Ви ж не донощики, правда? І батьки не міліціонери?
Він не бачив у присмерку, як густо вони почервоніли.
— Ти — «заєць»? — спитав, щоб подолати незручність, Вітасик.
— А що зробиш… як треба…
— А де ти ховаєшся? — спитав Женя.
— У шлюпці під брезентом.
— І лежиш там цілий день?! — жахнувся Вітасик.
— Що ж робити?.. — усміхнувся Ципа.
— Ух ти!.. А як же… — Вітасик затнувся.
— А поліетиленові кульки нащо? — відверто сказав Ципа. — Я запасливий. І води пляшку маю. А от з їжею…
— Так ти ж, мабуть, голодний! — догадався нарешті Женя.
— Ти — розумний хлопець! — знову усміхнувся Ципа.
— Ми зараз… зараз… — Хлопці кинулися до сумок, куди дбайливі їхні матері, не дуже довіряючи туристському раціонові, напакували різного додаткового харчування: печива, цукерок, фруктів, шоколадок…
— Та ви що? Куди мені стільки!
— Бери! Бери!
— У нас навалом!
— Ну, спасибі, спасибі, хлопці! — Він так пожадливо кусав яблуко і жував печиво, що їм аж боляче було дивитися.
Він це, мабуть, відчув, бо, ковтнувши, промовив:
— Пробачте… Двадцять років не їв… Спасибі!.. Я вам чимось віддячу. Обов'язково! Ой! Хтось іде. Покедова!..
Він шаснув убік і пропав.
З протилежного боку повз вікно прочимчикувала пара — череватий дядечко і огрядна, з великим декольте дама.
— Це найщасливіший вечір у моєму житті! — бив себе однією рукою в груди черевань, другою обіймаючи даму за плечі.
— Ви — гуморист!.. Ви — гуморист! — сміялася дама, похитуючись і хапаючись за поручень.
Воші вже пройшли, але майже хвилину ще чувся її сміх і слова: «Ви — гуморист!»
Хлопці мовчали, не в змозі отямитися від такого фантастично раптового знайомства з Ципою.
— Що ж робити? — сказав нарешті Вітасик. — Ти як хочеш, а я не можу сказати ні капітану, ні навіть татові.
— І я не можу, — сказав Женя.
— То що ж буде?
— Не знаю.
— І я не знаю…
