Вони знову замовкли.
— Він якийсь дивний, правда? — сказав Вітасик.
— Ага.
— І мені його жаль чогось.
— І мені. Я не вірю, що він злочинець.
— І я.
— Мабуть, його все-таки примусили.
— Ага. Бачиш, і не годують. І «зайцем» їде.
— А чому все-таки «зайцем»? Невже вони не могли його взяти просто так?
Важко було все це зрозуміти хлопцям.
В становище вони потрапили справді скрутне. І розказати про зустріч з Ципою вони не могли, совість не дозволяла («Ви ж не донощики, правда?»), і приховувати — чи мали вони право, чи не зашкодить це розслідуванню справи складної і, можливо, небезпечної? Дуже шкодували хлопці, що прямо не встигли спитати Ципу, хто ж такий Вороний і чого так злякалися тоді капітан Пилипей і артист Сокирко. І Женя, і Вітасик чогось були певні, що Ципа сказав би їм правду. От були переконані в цьому обидва. Хоч не могли б сказати, на чому це переконання грунтується. Щось було невловиме у голосі, в інтонації того Ципи. Якась переконлива щирість. І він же довірився їм — сказав, де ховається.
І хлопці вирішили, що завтра вони обов'язково знайдуть Ципу і спитають про все. А тоді вже буде ясно — говорити дорослим чи ні.
На тому й поснули.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович повернулися в каюту після одинадцятої.
«Група» поводилася на танцях, як всі: танцювали, реготали, галасували. Але не бешкетували й не билися. Обійшлося, як то кажуть, без ексцесів.
Григораш у барі не з'являвся. Вороного не видно було теж. Не вгледів Попенко й «кооператора».
Капітан Пилипей ніяких ознак занепокоєності не виказував. Анатолій Петрович бачив його сьогодні кілька разів. І в рубці, і на палубі, і в коридорі. Обличчя впевнене, вольове, незворушне. Одного разу навіть усміхався. Хоча взагалі, видно, вдачі суворої.
Одійшов і Сокирко.
З кают-компанії не раз протягом дня чувся його спів і оплески. Видно, прихильниці його таланту перемогли-таки.
Хоча контактів з Анатолієм Петровичем тенор явно уникав. А може, то здавалося, бо Іван Романович весь час був в оточенні дівчат і ні на кого іншого його просто не вистачало.
Одне слово — нічого вартого уваги за весь день не відбулося.
«Завтра хоч і не телефонуй Горбатюку. Крім появи „кооператора“, нічого й розказувати», — подумав засипаючи, Попенко.
Розділ XII
Шлюпки були на кормі одразу за верхньою палубою, обабіч труби — висіли на рострах, наче люльки, по дві з кожного боку. У якій з них ховається Ципа? І як з ним законтактувати?
Зранку на верхній палубі людей було небагато, але все-таки були. Он біля поручнів стоїть старенька, яку так брутально облаяли дівчата з «групи». Замріяно дивиться вперед, підставивши обличчя стрічному вітрові. Щось, мабуть, згадує хороше — усміхається. А он біля протилежного борту вчорашня пара — череватий «гуморист» і декольтована дама. Він щось говорить вибачливим тоном, вона ображено смикає плечем. Обличчя в обох несвіжі, набряки під очима.
Ще кілька пасажирів походжають туди-сюди. І хоч всі вони не звертають на Женю й Вітасика аніякісінької уваги, все-таки треба бути обережними, щоб не зрадити Ципу. А так же ж хочеться хоч пошепки поговорити з ним трохи. Та й не те що хочеться — треба. Заради зустрічі з Ципою їх же й взято на теплохід. У Ципи ж ключ до розгадки таємниці. А вони замість того, щоб допомогти розслідуванню, унеможливлюють його. Треба, неодмінно треба законтактувати з Ципою. Але як?
— Давай підходити до кожної шлюпки і тихенько стукати, щоб ніхто не бачив, — прошепотів Женя.
— Давай, — погодився Вітасик.
Вони вибрали момент, коли поблизу нікого не було, постукали об дно шлюпки, і Женя тихо проказав:
— Ципо, це ми! Не бійся!
— Озовись! Треба поговорити! — проказав Вітасик.
— Ти не вилазь! Тільки озовись!
— Дуже треба!
Але Ципа не озивався.
Вони підійшли вже до третьої шлюпки, як раптом почули ззаду:
— Що, хлопці, думаєте, там хтось є?
Вони рвучко обернулися.
Платоша усміхався.
Вони так розгубилися, що не могли сказати ні слова. Зрадили! Таки зрадили Ципу!
— Я теж думаю, що він у шлюпці ховається, — стишивши голос, сказав Платоша.
— Хто? — розгублено спитав Женя.
— «Заєць»…
— Ні-ні! Там нікого нема! — гаряче прошепотів Вітасик.
Платоша пильно глянув на хлопців:
— Ви не думайте… Я… — він заперечно похитав головою. — Але капітанові хтось сказав, що на теплоході «заєць». І капітан хоче сьогодні вночі зробити облаву.
— Що?! — хлопці з жахом перезирнулися. — А хто сказав? Хто? Коли?
— Не знаю. Сьогодні вранці. Зараз робити не можна, щоб не привертати увагу. А вночі, коли пасажири спатимуть… Отже, до ночі в нього ще є час… — Платоша усміхнувся, підморгнув і, кивнувши хлопцям, побіг до трапа.
Хлопці знову перезирнулися.
— Ципа подумає, що це ми, — безнадійно похитав головою Вітасик.
— Що ж робити?
Став накрапати дощ. Верхня палуба вмить спорожніла.
— Треба його попередити. Поки нікого нема, — вигукнув Женя і кинувся до четвертої шлюпки.
Вони бігали під дощем від шлюпки до шлюпки, стукали кулаками по дну і, здершися на шлюпбалку, гукали під брезент:
— Ципо! Сьогодні вночі облава. Хтось сказав капітану. Пильнуй!..
У каюту вони прибігли мокрі як хлющі.
— Ви що — здуріли?! — накинувся на них Григорій Тарасович. — Не знаєте, що після Чорнобиля мокнути під дощем небезпечно! Ану, переодягайтеся швидше.
Дощ лив цілий день, аж до вечора. Екскурсію в місто відмінили. «Зелену стоянку» з купанням теж.
Масовик влаштував ігри, танці і вікторини в кают-компанії та на критих палубах. Цілий день працювали буфет, і бар, і відеосалон. Крутили кіно.
Та, незважаючи на це, день тягнувся дуже довго. Може, тому, що хлопці нервували. Чи вдасться Ципі переховатися, чи вдасться уникнути облави?
Хлопці блукали по теплоходу, раз у раз визирали на верхню палубу.
А перед вечерею несподівано зустріли Платошу, він таємничо схилився до них і прошепотів:
— Капітан відмінив облаву. Чудасія!
Усміхнувся й побіг.
