— А чого ж він так злякався? — здвигнув плечима Женя.
— То вам здалося. Не злякався, а просто… хто його зна…
— Обом одразу здалося? Так не буває, — сказав Вітасик.
— Ну… не знаю, — розгублено розвів руками Платоша. Потім подумав і сказав:
— Хлопці! Треба було б того Ципу відшукати. Я б і сам цим зайнявся, але сьогодні ж увечері відпливаємо… Ви ж розумієте…
— А де його шукати? — непевно сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком. Вітасик мовчки знизав плечима.
— Ну, ви артисти! — пхикнув Платоша. — Щоб не знайти Ципу? Це ж не якийсь Андрійко, чи Антоша, чи Павлуша, чи Вадик? Ципа! Не так багато Цип на світі. Референдум! Знаєте, що це таке? Питайте і допитаєтесь.
— Ну… ми спробуємо… — Женя знову перезирнувся з Вітасиком.
— Спробуємо, — кивнув Вітасик.
Розділ II
Капітан міліції Анатолій Петрович Попенко був завзятим рибалкою. За будь-якої вільної хвилини та слушної нагоди хапав вудочки й гнав на Дніпро.
Сьогодні в нього саме почалася відпустка, а дружина «відпускалася» лише через тиждень, і тільки тоді вони мали їхати у село до його батьків, де вже два місяці гостював їхній п'ятирічний Андрійко. І тому не дивно, що Анатолій Петрович схилявся з вудочками над водою на десятому причалі, коли сталася ота пригода з капітаном Пилипеєм. Вудочок у Анатолія Петровича було три, і, захоплений поплавцями, він не встеріг самої пригоди, що сталася біля третього причалу, де швартувався «Квітка-Основ'яненко», бачив лише натовп цікавих.
І, вгледівши знайомих хлопців Женю Кисіля та Вітасика Дорошенка, що заклопотані йшли звідти набережною, звичайно, не втримався і спитав:
— Привіт, хлопці! Що там таке сталося?
Хлопці наче зраділи, побачивши капітана Попенка, і, перебиваючи один одного, почали розказувати. Під кінець Женя Кисіль сказав:
— По-моєму, це варте уваги слідчих органів.
— Так-так, — мотнув головою Вітасик Дорошенко. Після тієї дивовижної історії з таємничим голосом за спиною вони виявляли особливу пильність і всюди шукали кримінальної таємниці.
Попенко поблажливо усміхнувся:
— Ну, хлопці, не поспішайте. Так усіх на світі, без винятку, запідозрити можна. Тим більше ви кажете, що коли капітан говорив з матросом Платошею, ви нічого не чули. А як говорив той Ципа — то слово в слово. Не виключено, що вам щось учулося.
— Обом одне й те саме? — недовірливо скривився Женя.
— Не виключено. Вірні добрі друзі і думають і почувають однаково… Раптова поява на кормі якогось хлопчика просто могла здивувати капітана, він позадкував, від несподіванки перечепився й шубовснув.
— А чого ж капітан запевняв Платошу, що ніякого хлопчика взагалі не було? — спитав Вітасик.
— Ну, як ви не розумієте! Незручно було йому, що він, капітан, начебто злякався якогось пацана і впав у воду. Реноме своє захищав.
— Що?
— Ну, честь мундира капітанського.
Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового.
Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх.
Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком.
Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було.
Вдома, біля дверей ліфта, вій зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.
— О! Ну як улов?
— Ні хвоста! — махнув рукою Попенко.
— То заходь до нас. Жінка якраз борщ приготувала і ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не варила. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.
Попенко спробував відмовлятися («Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую»), але Горбатюк і слухати не захотів:
— Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками не пускають. Без розмов!
І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.
— Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.
Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце:
— Ой! Я зараз зомлію.
— Ти ж не тенор, — засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика.
Горбатюк кинув на неї швидкий погляд:
— А що — твої тенори вже й умлівають?
Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, розливаючи ополоником борщ у тарілки. Обідали вони, як завжди, на кухні.
— Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, — засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті.
— Що таке? — звів на неї очі Горбатюк.
— Ні, нічого, — знітилася Ніна Олександрівна.
— Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… — усміхнувся Горбатюк.
— Нам все відомо! Признавайся! — жартівливо нахмурив брови Попенко.
— Я обіцяла не говорити, — почервоніла Ніна Олександрівна.
— Кому? Сокирку?
— Яка різниця, — зовсім розгубилася Ніна Олександрівна.
— Ой, дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати.
— Нічого не вийде. Він щойно відчалив.
— Куди?
— В Одесу. А потім навколо Європи.
— Звичайно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання.
— Це… це просто неймовірно, — тихо промовила Ніна Олександрівна.
— Ну хоч не інтригуй нас далі.
— Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але…
