умовляти майже не довелося, бо тоді вже було ясно, що Григорій Тарасович сам їде, що він подзвонив своєму начальникові і домовився про три дні у рахунок відпустки і ще три дні, положені йому на додаток до відпустки як членові народної дружини.
І от вони мчать уночі машиною на Канів, щоб сісти там вранці на комфортабельний теплохід «Квітка- Основ'яненко», усередину якого вони вчора мріяли хоч оком глянути, а сьогодні будуть його пасажирами…
— Вставайте, хлопці, приїхали! — торкнув капітан Горбатюк за плече спершу Вітасика, потім Женю. Хлопці здригнулися, прокидаючись. Навіть не могли збагнути, як вони поснули. Ще було темно. Вони стояли біля Канівської пристані.
Напівсонних хлопців майже на руках перетягли до залу чекання, і вони одразу ж знову заснули на лавках.
Горбатюк не став чекати ні хвилини. Поспішав повернутися назад, щоб встигнути на роботу.
— Тільки не розбий мені машину, авантюрист! — штурхонув його в плече на прощання капітан Попенко.
— Авантюристи прикрашають життя, — сказав Вітасиків тато. — Без авантюристів нудно було б жити на світі.
— Дзвони мені. З усіх зупинок дзвони. Я тебе прошу! — приклав руку до серця Горбатюк.
— За твій рахунок. Як даремно з'їздимо, і все це виявиться дурницею — всі витрати за твій рахунок, — удавано сердито буркотнув Попенко.
— Згода!
— Ну, їдь уже, їдь!
Друзі обнялися.
Горбатюк сердечно потиснув руку Вітасиковому тату:
— Вибачайте, дорогий, що втравив вас у…
— Та ви що! Я, навпаки, дякую. Це ж така приємність. Я на пароплаві років двадцять не плавав. Та й для хлопців…
— Ну, удачі вам!
— Щасливої дороги!
«Жигулі» рушили з місця. А Анатолій Петрович Попенко й Григорій Тарасович Дорошенко пішли до залу чекання.
Розділ VI
Женя й Вітасик прокинулися від гучного й басовитого корабельного гудка.
Підхопилися, заморгали заспаними очима, не одразу втямивши, де вони і що з ними.
«Квітка-Основ'яненко» швартувався біля Канівської пристані. Бурунилася під гвинтами вода — давався задній хід. Щось гукали матроси з пристані і з теплохода.
Був ранній ранок. Сонце тільки-но піднялося над виднокругом, і сонячна доріжка сліпила очі.
Над Дніпром кигикали чайки, раз у раз черкаючи крилами воду і знову злітаючи вгору. Хтось уже ввімкнув радіоприймач чи магнітофон, і лунала ритмічна музика. Хоча пасажири ще спали, і палуби та містки були безлюдні.
Хлопців з новою силою охопило радісне збудження.
— Підйом! Умиватися! В каюті доспите! — Вітасиків тато вже виймав з великої дорожньої сумки мило, пасту, зубні щіточки і маленькі похідні рушнички.
У вокзальному туалеті, вмиваючися, хлопці бризкалися водою і сміялися, аж вищали.
Як добре жити на світі, коли тобі дванадцять років, коли надворі сонячний ранок, коли зараз ти сідатимеш на прекрасний трипалубний теплохід і попереду, крім захоплюючої самої по собі мандрівки, тебе ще чекають таємничі пригоди й несподіванки. Що можна бажати кращого у дванадцять хлоп'ячих років?
Свіжовиголений, пахучий французькими парфумами директор круїзу, зустрівши їх біля трапа і, глянувши на простягнені Попенком путівки, весело сказав:
— Ну, молодці! Догнали! Прекрасно! А ми вже сумували, що каюта гулятиме. Прошу! Прошу! — і він повів їх показувати каюту, не перестаючи по дорозі говорити. — Сніданок о пів на дев'яту у ресторані. Потім екскурсія на Тарасову гору. Покладення вінків і квітів до могили великого Кобзаря. Відвідання музею Шевченка та бібліотеки-музею Аркадія Гайдара. А також школи, де вчився Олег Кошовий.
Хлопці йшли вузенькими, встеленими м'якими доріжками коридорами і весь час хихикали. Без жодної причини, просто від радості.
Каюта була дуже затишна, з м'якими диванами, з лампою на столику біля вікна, дзеркальними дверима. А вікно опускалося, як у поїзді. І за вікном, на відстані якогось метра були палубні перильця, за якими вже починалося небо, чайки, сонце, внизу ріка, далекі береги — прекрасний корабельний світ.
Коли директор круїзу пішов, хлопці почали підскакувати на м'яких диванах і знову безпричинно реготати.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович нічого їм не говорили. Тільки мовчки позирали і усміхалися. Все було так зрозуміло.
— От Платоша здивується, як побачить нас! — вигукнув Женя, і вони зареготали ще дужче.
— Який Платоша? — насторожився Анатолій Петрович.
— Ну матрос наш знайомий! — вигукнув крізь регіт Вітасик.
— Ми ж тому й товклися тоді біля парапету. Він нам обіцяв корабель показати, — пояснив Женя.
— Хіба ми вам не казали? — здивувався Вітасик.
— Не казали. Добре, що хоч зараз сказали. Бо через того Платошу наша конспірація справді може погоріти. Постарайтеся зробити так, щоб він не здивувався. А головне, щоб капітан того здивування не побачив. І Сокирко теж. Платоші скажете, що приятель Вітасикового тата (тобто я) разом з татом зробили вам сюрприз. І ви до останньої миті не знали, що будуть путівки. Путівки ж справді виявилися несподіваними — так, як і було. Запам'ятайте, що я працюю в «Автосервісі» економістом, добре знайомий з працівниками річкового вокзалу, і вони мені сповістили про «горящу» путівку. Я саме закінчив справу про зловживання в системі «Автосервісу» і зараз, як то кажуть, «у матеріалі», можу навіть справді працювати економістом. І давайте, хлопці, домовимося — нічого зайвого не балакати, самим ніяких ідей не реалізовувати, самодіяльністю не займатися. Слухатися мене. Якщо вже розслідувати, то професійно. Бо навіть одне якесь необережне слово може все зіпсувати. Домовилися?
Попенко звертався до хлопців, але раз у раз позирав і на Вітасикового тата.
Григорій Тарасович зрозумів, що це його теж торкається, і кивнув:
— Домовилися! Правда, хлопці?
— Правда.
— Домовилися.
— Ми — звичайнісінькі туристи, дисципліновано виконуємо всю програму і нічого нас більше не цікавить. Постарайтесь відшукати свого Платошу зараз, поки люди ще не попрокидалися. Те, що ви шнирите по кораблю, нікого, думаю, не здивує. Було б, навпаки, дивно, якби ви не шнирили. Гайда! — І Попенко одчинив двері каюти.
— Тільки обережно, не позвалюйтесь за борт, — гукнув їм услід Вітасиків тато. — І запам'ятайте номер каюти.
Вони чогось думали, що їм доведеться обійти мало по весь теплохід, шукаючи Платошу. Але зустрілися вони в ним майже одразу. Підійшли до трапа, що вів на верхню палубу, і раптом згори з гуркотом з'їхав, тримаючись за лискучі мідні бильця, Платоша.
— О! — глянув на них і… Дивуватися довелося їм, а не йому.
Бо Платоша раптом схопив хлопців за руки і мовчки побіг по коридору, тягнучи їх за собою. Підбіг до трапа, що вів униз, озирнувся, чи нема нікого, наказав:
— Мерщій!
