І вони, як груші, покотилися вниз. Женя упав, ударив коліно. Але Платоша підхопив його і знову помчав, тягнучи їх по коридору.
Розчахнув двері якоїсь каюти, впхнув їх одного за одним туди і клацнув замком.
Вони не встигли сказати йому ні слова.
І тільки тепер, замкнені у каюті, вони спромоглися на якісь звуки.
— Тю! — сказав Женя.
— Тьху! — сказав Вітасик.
— Ти щось розумієш?
— Нічого. А ти?
— І я.
Каюта була теж чотиримісна, але дивани тверді, а не м'які. І замість вікна круглий ілюмінатор, за яким плюскотіли дніпровські хвилі.
— А… а може, Платоша заодно з Ципою… і Вороним? — прошепотів Вітасик, хоча в каюті не було нікого і ніхто почути не міг.
— Та ти що?!
— А що? Викрав нас, щоб ми не заважали, щоб не змогли упізнати Ципу. Тільки ж ми бачили його в обличчя.
— Ти підозрюєш Платошу?!
— Я не підозрюю, але… всяке буває. А чого він нас замкнув?
Як швидко змінюється людська доля!
Щойно життя було прекрасне і настрій був — краще не буває.
Мить — і тебе невідомо чого замкнено. І що тебе чекає — невідомо. І життя — як осіння негода. І настрій твій — не буває гірше.
— А такий наче симпатичний здавався, — зітхав Женя. — Черв'яками ділився, гачка навіть подарував.
— Вір після цього людям, — підтакнув Вітасик.
— А тато твій і Анатолій Петрович спокійно собі балакають, думають, що ми по кораблю шниряємо.
— Як би їм сповістити? — Вітасик наблизився до ілюмінатора. Ілюмінатор був одчинений. На стелі і на стінах каюти коливалося й переливалося сонячне од води мереживо. Вода була близько, метрів півтора, не більше.
— А давай втечемо? — обернувся до Жені Вітасик.
— Давай! — рішуче сказав Женя.
Ілюмінатор був високо, майже під стелею каюти. Самому вилізти неможливо. Треба, щоб хтось підсадив.
— Обом втекти не вдасться, — зітхнув Вітасик. — Доведеться комусь одному пробиватися до своїх, а потім уже виручати.
Кидали жеребок. Випало Вітасику.
— Роздягайся, — зітхнув Женя. — Нащо одяг мочити.
Жені дуже хотілося, щоб випало йому. Але що поробиш. Правда, Вітасик краще плаває. В нього навіть розряд юнацький є…
Женя підсадив Вітасика, допоміг йому вилізти. Вітасик ще тримався руками за край ілюмінатора, як двері наготи клацнули, розчинилися, і на порозі з'явився Платоша.
— Ви що?!
Та було вже пізно.
Вітасик одпустив руки — шубовсть! — і Платоша тільки й міг, що кинутися до ілюмінатора й визирнути.
— Не бійся! Не потоне! — сказав Женя. — У нього розряд.
— От же урвителі! Ну що мені з вами тепер робити? Капітан як дізнається, спише мене на берег.
— Чого?
— Що я «зайців» покриваю.
— Яких «зайців»? Ми не «зайці». Ми по путівках.
— Як?!
Усю інформацію, яку треба було викласти Платоші за інструкцією капітана Попенка, Женя вже сповіщав на бігу, похапцем, важко дихаючи і ледве встигаючи за Платошею.
Вони збігли по трапу з теплохода і кинулися вздовж берега.
Вітасик уже підплив і виходив з води на пісок.
— Ну, фантастика! А я був певен, що ви «зайцями», — говорив Платоша, поки Вітасик викручувався і одягався. — Мені й на думку не спадало, що ви законні пасажири. Вчора ж удень вас бачив, і ви нічого не сказали… От і вирішив вас поки що замкнути, бо ж біг виконувати терміновий наказ боцмана. А ви, виявляється… Ну, фантастика!.. Добре, що ніхто, здається, не бачив… А то за такі стрибки з ілюмінатора… знаєте…
Коли хлопці, вскочивши у каюту, почали, захлинаючися, розповідати про свою пригоду, капітан Попенко нахмурився:
— Я ж просив!.. Поводитися як звичайні туристи. Не привертати нічиєї уваги. А ви! Через ілюмінатор у воду стрибаєте. Нічого собі «звичайні туристи»! Єдина надія, що дуже рано і, може, ніхто не бачив, не звернув уваги.
— Це все твої штучки! — гримнув на Вітасика Григорій Тарасович. — Твоя вічна погоня за пригодами! Ще щось — і я відправлю тебе додому. Продовжимо подорож без тебе, утрьох.
Женя спробував заступитися за Вітасика, казав, що все вирішило жеребкування, що міг стрибнути й він, намагався навіть пожартувати (мовляв, якби Платоша підсадив, то і стрибнули б удвох), але Григорій Тарасович на жарт не зреагував, не усміхнувся.
Отже, перша їхня пригода на теплоході, якої комусь вистачило б на довічні тріумфальні спогади під захоплені оплески однокласниць (ще б пак — втеча з каюти через ілюмінатор!), схвалення не здобула. Навпаки, викликала негативну реакцію і репресивні наслідки.
— Щоб від мене — ні на крок! — наказав Григорій Тарасович. І автономія хлопців була втрачена на цілий день.
Під невсипущим наглядом вони снідали, потім ходили разом з усім теплоходом на екскурсію. А втім, той невсипущий нагляд їх анітрохи не бентежив. Бо в Каневі вони були вперше. А той, хто хоч раз побував у Каневі, той знає, яке почуття охоплює людину на тій святій землі. І вони про все на світі забули.
Розділ VII
— Капітан Горбатюк? Добрий день! Дозвольте доповісти?
— А-а, Толю, здоров! Ну що, що у тебе?
— Та поки що нічого особливого. Вивчаємо ситуацію, прощупуємо персонал. Ципи на теплоході поки що не виявили. Хоча серед майже п'ятисот чоловік це й не так просто. З Сокирком познайомився. Це було не дуже важко. Сказав, що прихильник його таланту. Тут за ним ціла вервечка дівчат бігає. Примусили його навіть дати невеличкий концерт у кают-компанії. Я його намагаюся від тих дівчат рятувати. Він живе в одномісній каюті. Хлопець начебто непоганий, хоча й трохи самозакоханий. З капітаном, здається, не знайомий. У всякому разі я бачив, як вони, зустрівшись, не те що не привіталися, а навіть одвернулися один від одного. Хоча капітан вітається з багатьма пасажирами, особливо першого класу. І з відомим артистом міг би привітатися й без знайомства.
— Це теж інформація до роздумів.
— Можливо. Але більше ніяких проявів у взаєминах між ними не помічено. Капітан користується у
