— Що?.. Хто не хоче звертатися?.. Що трапилося?.. Що треба?.. — перебиваючи один одного, підсунулися на лавці до неї Женя й Вітасик.
— Тато… не хоче… Продав машину… і гроші всі з книжки зняв… і каже, що загубив… Начебто хотів купити нову дачу на Десні, їхав на катері, тримав у руці дипломат, ручка одірвалася, і дипломат упав у воду. А ми з мамою не віримо. Нам здається, що він… що його хтось шантажує… що він оддав гроші якимсь рекетирам… Я так боюсь!.. Хлопчики! Що робити?.. Я просто не знаю… — вона знову заплакала.
Хлопці перезирнулися.
Он воно що!
— А… скільки грошей було? — спитав Вітасик.
— Багато, — схлипнула Милочка. — Сорок тисяч. Все життя… І машину ж продав…
— А до водолазів, майстрів підводного плавання не зверталися? — спитав Женя. — За такими грошима можна й…
— Я теж вважаю. А він не хоче. Каже, там течія швидка, глибоко, все одно у мул затягло… Нічого, каже, проживемо без дачі й без машини. Мільйони людей живуть без дач і без машин…
— Взагалі, звичайно, — підхопив Женя Кисіль. І в його і у Вітасикових батьків не було ні дачі, ні машини.
— Та хіба я про дачу, про машину! — скривилася Милочка. — Мені… мені тата жалко. Якщо це рекетири, вони ж і далі можуть вимагати… І взагалі…
— Взагалі, звичайно, — зітхнув Вітасик Дорошенко.
— То що ж робити?.. — розгублено закліпала своїми довгими віями Милочка.
— Якщо тато нічого не говорить, то… — Вітасик знизав плечима.
— Як же дізнаєшся? — Женя теж знизав плечима. — Чи рекетири, чи не рекетири?
— Але ж є у міліції якісь методи. Мусять бути… — Милочка з надією подивилася на хлопців. — Я й подумала… Може, ви поговорите, порадитесь із своїми капітанами. Тільки так, щоб тато нічого не знав.
Хлопці перезирнулися.
Справа була явно безнадійна. Але просила Милочка. Милочка Петриківська!.. Зверталася до них у такій інтимній особистій сімейній ситуації. Хіба можна було відмовитися?
— Ну, гаразд! — сказав Женя.
— Ми поговоримо! — сказав Вітасик.
Розділ II
Любов Іванівна, контролер ощадкаси, гарна і привітна жінка не першої, як то кажуть, молодості (років за п'ятдесят), звівши голову, усміхнулася:
— О! Ми вас уже чекаємо. Доброго ранку, Всеволоде Казимировичу! Давайте вашу книжку.
Касирка Олечка, гарненька і молоденька, теж звела голову й усміхнулася постійному клієнтові:
— Здрастуйте!.. Щось, мабуть, купуєте? Фундаментальне?
Всеволод Казимирович чогось не усміхнувся, як завжди, а невдоволено скривився.
— Олечко! Не задавай нескромних питань! Будь ласка, — насупила брови Любов Іванівна.
Олечка знітилась, почервоніла і опустила очі. Всеволод Казимирович теж знітився, але не почервонів, а навпаки — зблід. І, наче вибачаючись, промовив:
— Та ні! Нічого-нічого… Не купую, Олечко. Позичаю, Шкільному товаришу.
— Таку суму?! — здивовано виструнчилась на стільці Любов Іванівна.
— А що зробиш?.. Купує кооперативну квартиру. Сімейні обставини. Нова сім'я. Молода дружина, — тільки тепер він усміхнувся, та й то якось вимучено, невесело.
Любов Іванівна несхвально похитала головою:
— Пробачте, це, звичайно, не моя справа… Але, мені здається, вам не слід було б цього робити. Якщо я правильно зрозуміла, ваш товариш покинув дружину, з якою прожив багато років, дітей, і збирається почати життя спочатку. Причому на чужі гроші.
Всеволод Казимирович знову скривився і не відповів.
— А по-моєму, Всеволод Казимирович робить дуже благородно. Я схиляюся перед ним. Підтримати чиєсь кохання, сприяти чужому щастю — це… — Олечка говорила пристрасно, як на сцені.
— Щастя на чужому нещасті — це злочин! — перебила її Любов Іванівна.
— От правду кажуть, ніколи старші, — Олечка хотіла сказати «старі», але вчасно виправилася, — ніколи старші не зрозуміють…
— Будь ласка, я вас прошу, будь ласка! — перебив її тепер уже Всеволод Казимирович, нервово озираючись. За ним уже стояло в черзі кілька чоловік.
— Ви казали, будете брати акредитиви? Але краще, по-моєму, чеки, — сказала Любов Іванівна і звернулася до черги. — Вибачте, будь ласка, хто поспішає, не стійте. Доведеться зачекати. У нас буде довга операція.
Двоє з черги, невдоволено буркнувши, пішли, троє лишилося.
Всеволод Казимирович виявляв явне занепокоєння, весь час оглядався, нервово позирав на годинник.
Любов Іванівна і Олечка більше не говорили нічого. Працювали мовчки.
Тільки після того як Всеволод Казимирович пішов, обстановка в ощадкасі трохи розрядилася.
— Пощастило комусь! — мрійливо усміхнулася Олечка.
— А комусь ні, — зітхнула, але одразу ж усміхнулася Любов Іванівна, тепер уже до наступної клієнтки, підфарбованої бабусі у крислатому капелюшку:
— Здрастуйте, дорога Ангеліно Іванівно! Вибачте, що довелося чекати. Член-кореспондент Стародуб ще вчора замовив велику суму, їде сьогодні до Москви… довелося оформляти.
— Нічого, мені поспішати нікуди. Хай молоді поспішають…
Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі інші кудись поспішали. Майже весь день в ощадкасі була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й вгору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п'ятій на кілька хвилин ощадкаси спорожніла, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, «кореспондентша», як її називали поза очі сусіди й знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але виглядала набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Тричі на тиждень ходила до масажиста, двічі до косметички, і це, звичайно, давало наслідки.
— Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, — люб'язно привіталася Любов Іванівна. — Ви прекрасно виглядаєте… Як завжди…
— Ах, яке там… Здрастуйте! — вона махнула рукою. — Оце з аеропорту. Проводжала свого.
— Полетів?
— Та! Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся.
— Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Ніч у поїзді… Хоч і чеки, але такі гроші…
— Які гроші?! — «Кореспондентша» застигла з роззявленим ротом.
Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку, але було вже пізно.
— Він що… зняв з книжки?.. — «Кореспондентша» не договорила, очікувально вп'явшись очима в Любов Іванівну.
— Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу… — ледь чутно пролепетала Любов Іванівна.
— Ви що — мене не знаєте?.. Скільки він зняв? — Вона була бліда як стіна.
Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою.
— Скільки? — трагічним голосом повторила «кореспондентша».
— С-сорок тисяч… — не сказала — видихнула Любов Іванівна.
В цю мить двері розчинилися, і до ощадкаси з сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно,
