зараз для збереження життя на землі однієї совісті вже замало. Потрібні дії — активні, негайні, масові… А те, що я не називав свого прізвища, а обрав такий таємничий псевдонім, теж мало свій психологічний вплив. Та й хіба сам отой телепатичний контакт на «сердитому дереві» не був таємничий?.. І ще — вірте не вірте — а я не певен, чи все, що я говорив моїм колегам, говорив я сам. У мене було таке враження, наче хтось підказував мені деякі думки. Я відчував навіть якийсь трепет, що, може, передавався й моєму співрозмовникові…
— Так! — подала раптом голос Милочка. — Я коли почула, як ти сказав «агент СД», мене всю аж пересмикнуло, паче струмом ударило… Я думала, що тобі той «агент» дзвонить, а то, виявляється, ти…
Розділ XIX
— Це, Толю, мабуть, перший у моєму житті випадок, коли, не відкриваючи кримінальної справи, я познайомився із «злочинцем» і після цього, можна сказати, закриваю справу — за відсутністю злочинної дії. Хоча факт певного порушення законності, може, і є.
— Скажи відверто, Стьопо, ти певен на сто відсотків, що якби ми з тобою не поїхали зранку в ту районну лікарню провідати Дикого і не побачили на зворотному шляху Милочку, Женю й Вітасика, і не зацікавилися, і не пішли, кинувши машину, за ними, і не були свідками тієї дивовижі біля «сердитого дерева…» — ти певен на сто відсотків, що Петриківський би прийшов до нас?
— Певен. Особливо після того, що сталося з Диким. А він би про це через день-два дізнався.
— Може, й так… Ти знаєш, мені аж боляче було дивитися на нього, коли ти сказав про затримку рекетирів, про Дикого, про те, як ми опинилися в лісі…
— Мені самому стало його жаль. Адже об'єктивно вийшло, що це через нього постраждав Дикий. Якби не було того переказу, рекетири б не… Бо до того фінансові справи кооперативу були не дуже…
Вони, як завжди, сиділи на балконі і дивилися на вечірні вогні міста. Хоч було вже й холодно. Але Ніна Олександрівна не дозволяла палити в квартирі.
— Так Яворський, кажеш, теж претензій не має, — промовив капітан Попенко.
— Жодних. Я говорив з ним дуже відверто і щиро. Все розповів, не називаючи, правда, прізвищ. Так, як домовилися. Він уважно вислухав і сказав: «Шкодую тільки про одне — що не мені першому спало це на думку, що не я агент „СД“. Але я — Добровольський. Цим усе сказано».
— Отже, позивачів нема. Яворський — Добровольський. Помазан мало не побив мене за втручання… Справу «агента „СД“» можна закривати.
— Порядні все-таки вони люди… Обиватель з такими грошима добровільно б ніколи не розлучився.
— Совість і Дія… На них уся надія.
— Так… Дія… дія… Органи правопорядку мусять керуватися у своїх діях чіткими параграфами законів. Інакше порядку не буде. А ми з тобою от уже втретє стикаємося з явищами незбагненними і неймовірними. До яких ніякого параграфу не підбереш.
— Ич який! Порядку захотів! Хочеш залишитися без роботи?
— Що-що, а це нам поки що не загрожує.
Вони замовкли, докурюючи й дивлячись то на мерехтливі вогні міста, то на зірки в холодному осінньому небі.
І здавалося їм, що вогники вечірнього міста і зірки в небі переморгуються свідомо й значуще…
Чи є справді невідомий нам таємничий розум у цьому бездонному небі?
Чи є він навколо нас, у тому невидимому паралельному світі іншого виміру, про який говорив професор?
Може, відкриє колись цю таємницю «сердите дерево», раз воно вже заговорило…
А втім, яке ж воно «сердите», коли дбає про збереження життя на землі?..
Хоч дитячий час уже давно минув, але Женя й Вітасик не спали. Вони лежали й думали.
Я не знаю, про що вони думали. Але підстав для думок було більше, ніж досить. І одна з них…
Прощаючись з хлопцями, Милочка сказала:
— Спасибі вам!.. Без вас я б… просто не знаю…
Потім підійшла й… поцілувала їх. Спершу Вітасика, потім Женю.
Я не знаю, чи могли б ви заснути після того, як вас поцілувала перша красуня класу.
Не знаю… Не кажучи вже про все інше…
