копит, що віддалявся… Як всякі легенди, ці перекази теж мали якусь магічну силу, що притягала, зачаровувала, хвилювала, збуджувала уяву. Я, звичайно, не був би вченим, аналітиком, якби не пішов на ту галявину, до «сердитого дерева». І ви знаєте, коли я наблизився до нього, мене справді охопив безпричинний страх. Психологічно це зрозуміло — запевняв я себе: коли чекаєш чогось страшного, страх, як правило, з'являється. Що таке взагалі страх? Це прояв інстинкту самозахисту, самозбереження. Він попереджає про небезпеку. Якби не було страху, жива істота просто б загинула. Отже… Начебто зрозуміло. Але коли я вдруге примусив себе підійти до дерева, попередньо витративши майже півгодини на аутотренінг, переконуючи себе, що нічого, ну нічогісінько мені не загрожує, — страх охопив мене, чи не з більшою силою, ніж уперше. І втретє ніякий самогіпноз мені не допоміг. Я махнув рукою, вирішив, що у той день не в формі, і відклав експеримент. Через день я ще раз пішов на галявину. Знову повторилось те ж саме. Я нікому не говорив про це. Але відтоді феномен «сердитого дерева» хвилював, непокоїв мене. Я ще багато разів був біля нього, і завжди слабкодухий страх охоплював мене. Воно часто снилося мені і у снах оживало, ставало то вогнедишним драконом, то величезним спрутом з щупальцями-вітами, то ще якимсь жахливим страховиськом.
І порода того дерева була якась невизначена. Начебто липа, проте листя надто велике і форми не такої.
Одне слово, таємниче, загадкове дерево.
Я його боявся і разом з тим мене вабило, тягло до нього.
І от нарешті цієї весни, після Травневих свят, одного дня я раптом відчув наче якийсь поштовх — наказ сумління. Або я переламаю себе, не лише підійду, а й залізу на те дерево, або я навіки буду себе зневажати, як боягуза і нікчему. І я поїхав у Гостролуччя.
Ліс зустрів мене лагідно і привітно.
Був ясний, прозорий сонячний день.
Я бадьоро крокував, наспівуючи пісеньку з мультфільму про Вінні-Пуха. Настрій у мене був весело- рішучий. Хоч би там що — залізу на те сердите дерево!
Та чим ближче підходив я до нього, тим більший страх опановував мене… Але я вирішив не здаватися.
Я підійшов до дерева і почав дряпатися на нього. Мені здалося, що воно пручається, відштовхує мене. Але я все ліз і ліз. Крона була густа, крізь гілля важко було продиратися.
І раптом я відчув, що віти обхопили мене. Обхопили і не пускають. Я спробував вирватися, але не зміг.
І тут… Ви, звичайно, можете не вірити, та я вам клянусь, що кажу правду. Дерево заговорило.
Я зараз уже не можу згадати — чи я чув голос, чи у моїй свідомості з'явилися нечутні слова. Але я з абсолютною певністю стверджую, що то були не галюцинації, не підсвідомі результати діяльності мого мозку, а чужий сторонній голос. Він говорив:
«Ти впертий і не боязкий. Але свою наполегливість тобі треба спрямувати в інший бік».
— В який? — спитав я вголос.
«Щоб спробувати врятувати людство».
— Що я можу зробити для цього? — спитав я.
«Боротися», — була відповідь.
— З ким? З чим?
«З некомпетентністю й самовпевненістю вчених. Ви довели людство до прірви, ви й рятуйте. Розплачуйтесь…»
На цьому телепатичний контакт з невідомим розумом враз перервався. Віти несподівано одпустили, немовби навіть одштовхнули мене, я втратив опору, зірвався і полетів униз. Добре, що земля під деревом була встелена товстим шаром зотлілого листя, і я не покалічився.
Я повертався з лісу, як очманілий. Що це було? Хто говорив зі мною? Дерево? Але ж це безглуздя!.. А втім, чому таке вже безглуздя? Що ми знаємо про безконечний незбагненний світ наш?
Майже нічого.
Хіба не можливі навіть на нашій планеті якісь розумні істоти, приховані від нас багатомірністю простору, мешканці світу, паралельного нашому, який не сприймається нашим зором, нашими органами чуттів?
У той день просто з лісу я поїхав не додому, я поїхав до свого друга Севи Стародуба, до шановного Всеволода Казимировича. Півночі сиділи ми з ним і радилися. Він одразу повірив у реальність того, що відбулося зі мною.
То була ніч переоцінки всіх наших цінностей.
От я! На що я витратив свої сили, час, своє життя?
На роботу над БВК — білково-вітамінним концентратом. Здавалося, що це дасть величезний економічний результат. Домішки для корму худобі! Набудували заводів, витратили мільярди карбованців. А потім з'ясувалося, що ті заводи приносять шкоду людині, виробляють страшний алерген, небезпечний для здоров'я.
А що дав Чорнобиль?! А вся діяльність індустрій, що забруднює навколишнє середовище?
До сімнадцятого сторіччя земля кожні сто років втрачала один з видів тварин. Тепер завдяки цивілізації це відбувається за рік, а то й менше.
Звичайно, начебто й схаменулися і вчені, і громадськість, і керівники. Багато говорять про екологічні проблеми, створюють «зелений світ», будують очисні споруди. Але як все повільно й мало робиться!.. Коли такими темпами й далі піде, не встигнемо, не встигнемо врятуватися… Загинемо!.. Треба, щоб кожен, буквально кожен відчував неспокій і відповідальність. Особливо це стосується вчених. Бо з них усе почалося. Вони перші несуть відповідальність. Перші й розплачуватися повинні…
Професор Петриківський замовк на хвилину, глянув уважно на Горбатюка, на Попенка, усміхнувся:
— Ну, а тепер про те, що вас, товариші капітани, найбільше цікавить. Бо ж не випадково, мабуть, з'явилися ви у лісі. Я й сам уже думав про побачення з вами. Особливо як дізнався, що підозра впала на Семена Панасовича Дикого. Цього, чесно кажучи, я не передбачав…
— Так значить… — капітан Горбатюк перезирнувся з капітаном Попенком.
— Так, так, — кивнув головою професор Петриківський. — Агент «СД» — це я. «Агент сердитого дерева». «Розплачуйтесь…» — сказало воно. І я подумав, що в цьому є сенс. Ми повинні розплачуватися. Усім, що маємо, — талантом, зусиллями, життям, грошима… Повинні, не чекаючи, поки розкрутиться важка неповоротка бюрократична машина, виявляти ініціативу, кмітливість, оперативність. Вкладати гроші у справу збереження життя на землі негайно і ефективно. Тим більше час зараз такий, що дозволяє робити це. І от виникла ідея…
— У нас обох! — перебив його Всеволод Казимирович.
— Це він, щоб розплачувався не я один, — усміхнувся професор Петриківський. — Хоча ідея належить, вибач, Сево, мені. Та не про це зараз річ. Ми дізналися, що кооператив «Варіант» займається пошуком і впровадженням екологічно ефективних винаходів. І нещодавно група спеціалістів, що співробітничає з кооперативом, винайшла оригінальні фільтри для знищення чадного газу в автомобільних вихлопах. Є можливість за допомогою виробничого кооперативу швидко налагодити виготовлення фільтрів. Але для цього потрібні гроші. Негайно. Кооператив наштовхнувся на байдужість бюрократів. І от виникла ідея…
— В обох! — знову втрутився Стародуб.
— Яка різниця? — знизав плечима Петриківський.
— Різницю ти відчуєш, коли справа дійде до суду.
— Суд мене не лякає. Я свідомо ішов на це… Почали ми з себе. Я і Сева віддали все, що мали. Але цього було не досить. І тоді виникла думка звернутися до тих учених, внесок яких у забруднення навколишнього середовища, у спричинення екологічної катастрофи найбільший. Я нікого не шантажував, не погрожував, не вимагав. Це легко перевірити. Я звертався до їхнього сумління і розуму. Говорив, на що потрібні гроші. Звертався до тих, кого знав і в порядність кого вірив. Наводив приклади самовідданості вчених, громадянської мужності і благородства, згадував академіка Сахарова. Одне слово, не шантажував, а намагався переконати. А називаючи себе агентом «СД», розшифровував цю абревіатуру, як Совість і Дія. Бо
