— Значить, нічого страшного нема, — прошепотів Вітасик.
— Нічого не значить, — зітхнула Милочка. — Він читає навіть у найстрашніші хвилини. Одного разу катався на лижах, зламав ногу. Його на носилках несуть, а він читає. Лікар «швидкої допомоги» очам не вірив: «У вас залізні нерви. Такий біль, а ви читаєте…»
Вона говорила це з неприхованою гордістю. Видно, дуже любила тата.
Професор Петриківський глянув на годинник, закрив книжку, сховав у кишеню і, не обертаючись, пішов у ліс.
І тут метрів за двісті від береста вони побачили на стежці ще одного «спортсмена», теж у брезентовій штормівці, з-під якої виглядав тренувальний костюм, тільки у гумових чоботах і в береті. Із рюкзаком за плечима. Був він кругловидий, червонощокий, з попелястою бородою, яка росла не з щік і підборіддя, як у всіх, а нижче — з «підгардля», як кажуть поляки.
— Ой, це ж Всеволод Казимирович! — прошепотіла Милочка.
— Хто?
— Стародуб. Член-кореспондент. Друг тата.
— Вони друзі?
— Авжеж. З дитинства.
Вони пропустили Стародуба і назирці рушили за ним. Ззаду і збоку. Осінній ліс прозирався добре, тому вони крадькома по черзі перебігали від дерева до дерева, ховаючись за стовбурами. Мокре від дощів листя не шаруділо під ногами. «Слідопити» тільки намагалися не хруснути гілкою. І це їм поки що вдавалося.
Професор і член-кор все далі й далі заглиблювалися у ліс.
— Я ще ніколи так далеко не заходила, — прошепотіла Милочка, коли вони зібралися усі втрьох за товстелезним дубом. — Тільки б не заблудитися. Тут є страшні місця… з недоброю славою…
Стародуб нарешті спинився, заліг у ямці за горбком, зняв з плечей рюкзак і почав виймати якісь прилади: фотоапарат з довгим телескопічним об'єктивом, якісь чи то манометри, чи то радіометри, коробку з висувною антеною… Навіть Вітасик, який кохався у техніці, не міг сказати, що це.
Ямка з горбочком, де заліг Всеволод Казимирович, була колишнім окопом, що лишався ще з війни.
Неподалік од дуба, за яким ховалися наші герої, був ще один старий окоп. І вони по одному перебігли туди. Звідси було зручніше спостерігати.
За кілька метрів від окопів починалася велика галявина, посеред якої росло величезне, розкидисте, гіллясте дерево.
До того дерева й підійшов професор Петриківський. Підійшов, зняв для чогось шапочку з помпоном, сховав у кишеню. І поліз на дерево.
Заліз на одну з гілок посеред крони, став на неї, обхопив стовбур руками і завмер.
І раптом…
Раптом у небі над галявиною спалахнуло світло.
Щось довгасте, сліпуче зависло над деревом. І звідти на землю впав вузький жовтий промінь. Ковзнув по дереву, потім по окопу, де ховався член-кор Стародуб, потім по окопу, де причаїлися Женя, Милочка і Вітасик. Вони навіть відчули тепло цього променя. Наче жаром пахнуло на них з неба.
Потім промінь погас. Метнулось убік і зникло оте довгасте над галявиною. І паче темніше стало у лісі.
— НЛО! — ледь чутно прошелестів губами Женя. Вражені, заціпенілі Милочка й Вітасик тільки мовчки кивнули.
А з-під дерева по галявині вже біг професор Петриківський. Підбіг до Стародуба, щось йому сказав, той відповів. Вони не розчули. Тоді Петриківський повернувся до окопу, де вони зачаїлися, і голосно гукнув:
— Милочко! Хлопці! Ідіть сюди!
Вони лише перезирнулися у розпачі. А професор уже гукав в інший бік:
— Товариші! Виходьте! Швидше! Я вас прошу!
З-за дерев вийшли зніяковілі… капітан Горбатюк і капітан Попенко.
— Швидше! За мною! Контакт не відбувся. Лишатися в зоні небезпечно! — І професор першим побіг у той бік, звідки вони прийшли.
Стародуб, нашвидкуруч покидавши у рюкзак свої прилади, кинувся за ним. Милочка, Женя й Вітасик, не роздумуючи, побігли теж.
Обернувшись, Вітасик побачив, що й капітани приєдналися до них.
Розділ XVIII
Вони зупинилися край села, де під вербою стояла машина Стародуба.
Почекавши, поки підбіжать усі, професор Петриківський сказав:
— Ну все. Тут ми вже поза зоною.
— Що це було? — спитав, одхекуючись, каштан Попенко.
— Ви ж бачили, — усміхнувся Петриківський.
— Бачили, але не зрозуміли, — сказав Горбатюк.
— НЛО? — спитав Попенко.
— Авжеж! — вигукнув Женя.
— Але — хто ви? — спитав Стародуб, дивлячись на капітанів. — Через вас вони не пішли на контакт.
Капітани перезирнулися, завагавшися з відповіддю.
— Капітан міліції Горбатюк, — вихопився Женя.
— І капітан міліції Попенко, — підхопив Вітасик.
І примовкли, бігаючи очима — чи треба було їм вискакувати?
Але капітани ствердно закивали.
— Про це потім, — Милочка вчепилася за рукав тата. — Ти скажи, що це все значить? Чого ти поліз на дерево? І взагалі… Ти знав, що вони прилетять? Я ж чула, як ти вчора увечері домовлявся по телефону з Всеволодом Казимировичем. І він захопив прилади, щоб зафіксувати. Ти знав? Звідки?
Професор Петриківський глянув на свого друга член-кора, усміхнувся, знизав плечима:
— Доведеться, мабуть, розказати.
— Та! Розказуй уже! — махнув рукою Стародуб.
— Ну, по-перше, мушу вам сказати, що ми з Севою, — почав Петриківський, — тобто з Всеволодом Казимировичем, давні прихильники гіпотези про реальність існування позаземних цивілізацій і можливості контактів з ними. Навіть входимо у міську секцію Всесоюзної комісії по аномальних явищах, а Всеволод Казимирович заступник голови і спеціально займається в інституті уфологією (НЛО називають на заході УФО, а ще вони мають назви АЯ (аномальні явища) та АЛО (астролевітуючі об'єкти).
Професор говорив так, щоб було зрозуміло і дітям, і не дуже підготовленим у цих питаннях капітанам.
— Ви, мабуть, читали про зону аномальних явищ у Пермській області, — вів далі Петриківський. — Про це багато писалося у газетах і журналах, зокрема у «Київській правді», у «Комсомольской правде», «Молодій гвардії». Так от, щойно ми з вами були в такій зоні. Виявляється, в нас вона є. Ще кілька років тому, коли ми знімали тут дачу, я звернув увагу на легенди та перекази про Гостролуцький ліс. Казали, що в нетрях лісу водилися якісь потвори, дівчата з ведмежою мордою, так звані «мінотаври», що навіть з компасом люди часто блукають у цьому лісі, — стрілка компаса безладно крутиться, наче там магнітна аномалія. І годинники починають відставати на годину й більше. І фотоплівка в апаратах засвічується. Але найбільше переказів чув я про галявину, на якій ми щойно були, і про те дерево, на яке я злазив. Його називають «сердитим деревом», місцеві жителі обходять його стороною. Того, хто наближається до нього, охоплює враз безпричинний страх, заціпеніння. І не раз, кажуть, бачили на галявині біля «сердитого дерева» баского вороного коня. А коли хотіли підійти до коня, він несподівано зникав, наче танув у повітрі. Тільки чули цокіт
