— Колір?
— Світла. Сіра. Давайте. Бо дуже він хвилювався…
— Коли це було?
— Хвилин двадцять тому. Поки я добігла до автомата… поки додзвонилася…
— Які вони, ті двоє?.. Один високий, з довгим світлим волоссям? Другий з чорною бородою і з сережкою в одному вусі? Так?
— Ви їх що — знаєте?
— Я зараз приїду.
Поклавши трубку, Горбатюк тут же зв'язався з автоінспекцією: попросив затримати світло-сіру чи то «Ладу», чи новий «Москвич», чи «Таврію» і назвав номер.
А сам поїхав до Жовтневого. Він і так збирався туди їхати. У справі розбійного нападу на кафе.
Хазяйка зустріла його на порозі, зосереджена і серйозна.
— Розказуйте, що тут у вас трапилося.
— Ну що… Зранку він нервував дуже. Бачу, весь час у вікно позирає, ходить по хаті, ходить. Я йому: «Чого це ви?» А він: «Мусить один товариш під'їхати. Не знаю, чи встигне». — «Ви що — знову кудись їхати намилились? От непосидючий», — кажу. А він: «Така вже моя доля…» Пішла я на кухню поратися. Раптом заходить — блідий як стіна. «Слухайте, от вам номер телефону. Якщо вони мене заберуть, подзвоните. І сховайтесь, наче вас нема вдома. І номер машини скажете…» І назвав. Здивувалася я — що таке?.. Визирнула у вікно: ідуть двоє, чорнобородий, з сережкою, і високий волосатий. А біля воріт машина. «Казав: товариш, а їх двоє», — думаю. Хотіла ще спитати, а він: «Ховайтесь швидше! Я вас благаю!» Бачу, він так хвилюється, шаснула я у комірчину в передпокої, двері прикрила, зачаїлася. Чую — стукають. Клацнула клямка — відчинив він. «А-а. Нарешті. Застали-таки», — хтось із тих двох весело так. «Що ж ти, зараза, нас за носа водиш! Думаєш, ми жартуємо» — це вже інший, сердито. «Хазяйка дома?» — «Нема». — «Це добре. Не доведеться з нею возитися». — «Я сказав, гроші не мої, кооперативні, без правління не можу, а правління…» — «Не мели дурниць! Поїхали». — «Куди?» — «Він сам хоче з тобою поговорити». — «Я нікуди не поїду». — «Так залишишся тут навіки». — «Перо в бік — і всі діла?» — «Не дригайся, бо…» Більше я нічого не чула. Вийшли вони. У комірчині віконце маленьке. Дивлюся — пішли усі троє. Він посередині, вони по боках. Сіли в машину — поїхали. Ну я одразу — на пошту до автомата.
Капітан слухав її, не перебиваючи. Подумав тільки: «Згодився мій папірець з телефоном». Ставити питання бабусі навіть не довелось — так доладно вона все розповіла. Горбатюк подякував їй за кмітливість і оперативність. І вийшов на вулицю.
«Що ж таке? Виходить, Дикий не в контакті з Циганом і Рудим, а навпаки — в конфронтації. Якщо вірити хазяйці, то картина ясна: рекетири Циган і Рудий шантажують кооператора Дикого. А може, це блеф? Щоб сплутати карти. Може, вони навмисне розіграли п'єсу для хазяйки, щоб замести сліди. І всі зникнуть, відчувши, що міліція сідає їм на хвоста?.. Не будемо робити поспішних висновків… Почекаємо донесень від автоінспекції. Треба подзвонити черговому».
Капітан поїхав на пошту. Можна було, правда, завітати до Жовтневого райвідділу, але там усі знали, що Горбатюк розслідує справу про кооперативне кафе, а тут щось нове, доведеться пояснювати, розказувати, не той зараз настрій.
Кабіна міжміського автомата була вільна. Капітан привітався з Марусею — гарненькою дівчиною, що сиділа на прийомі й видачі переказів і допомогла відшукати Дикого. Маруся закивала йому привітно, але в очах чогось був неспокій.
Зайшов до кабіни, набрав чергового.
— Привіт. Горбатюк. Від автоінспекції не було нічого? Що ж, почекаємо. Запиши, будь ласка, прикмети і передай їм. Значить, троє. Один лисий, з сивими вусами. Голова кооперативу Дикий. Очевидно, жертва. Двоє інших — рекетири: Рудий і Циган. Рудий високий, з довгим білявим волоссям. Циган — нижчий, чорнобородий, з сережкою у лівому вусі. Можливо, озброєні. Бути обережними. Через півгодини передзвоню.
Двері кабіни не закривалися, були напівпрочинені. І раптом Горбатюк побачив, як слухає його розмову Маруся. Аж шию витягла, напружилася, і в очах не лише цікавість, а й переляк. Перехопивши його погляд, вона одразу опустила очі. І капітанові згадалися враз слова Дикого: «Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так вона дивилася…»
Відвідувачів на пошті не було.
Капітан підійшов до її віконця, схилився:
— Марусю, скажіть чесно, кому ви говорили про той переказ? Згадайте. Це дуже важливо.
Маруся почервоніла так, наче її ошпарили окропом. І низько-низько опустила голову, ховаючи очі.
— Розумієте, від цього залежить зараз життя людини. Я ж бачу, ви щось приховуєте. — Капітан уже був певен, що не помиляється. — Ви їх знаєте, Цигана і Рудого? Правда? Ви боїтесь сказати?
Не підводячи очей, вона мовчки закивала головою.
— Якщо ви скажете те, що знаєте, це може запобігти лихові. А вам я обіцяю захист і допомогу.
Вона підвела очі, повні сліз:
— Я не знала… я не хотіла… Мене запросила подруга на день народження. І вони там були. А напередодні якраз прийшов той переказ. Ну і я… Я не знала… я не хотіла… — вона заплакала, по-дитячому шморгаючи носом.
— Ви не знаєте, куди вони могли зараз поїхати?
Вона заперечливо похитала головою.
Але капітан відчув, що вона щось приховує.
— Марієчко! Серденько моє! — Горбатюк намагався вкласти в свої слова всю щирість і лагідність, на які був здатен. — Зрозумійте! Його можуть убити. Дорога кожна хвилина. Якщо ви щось знаєте і не кажете, ви берете великий гріх на душу. В ці хвилини, може, вирішується доля не лише Дикого, а й тих дурних хлопців. Вони ще не стали вбивцями, а можуть стати. Швидше, швидше вирішуйте. Зараз хтось зайде, наша розмова перерветься, буде вже пізно.
Вона підвела очі. В них були страх і вагання.
— Ну!
Вона глибоко зітхнула, як перед стрибком з кручі:
— Я… я не знаю… Але Циган говорив, що в нього є хатинка на узліссі, спадщина, «бунгало», як він говорив… Навколо нікого, краса неймовірна… Він запрошував мене туди…
— Де це?
— У Пилипівцях, п'ятнадцять кілометрів звідси… Тільки ви… не видавайте мене! Вони мене вб'ють… — вона знову заплакала.
— Спасибі тобі!.. Не бійся!.. Все буде добре!.. — останні слова капітан вигукнув уже з порога, біжучи до машини.
На те, щоб зняти з постів двох своїх хлопців, пішло дві хвилини, не більше.
«Порушую, псую офіційне розслідування про кафе. Може, той, на кого ми тут чатуємо, саме в ці хвилини й з'явиться. Але так уже й буде. Баритися не можна. Хтозна, що вони зараз там виробляють з ним… — думав капітан, газуючи по вибоїстій ґрунтовій дорозі. — Даремно тільки автоінспекцію турбував. Рекетири на шосе й не вискакували. Доведеться вибачатися».
Пилипівці — невеличке мальовниче село під лісом, з тих неперспективних занедбаних сіл, майже половина хат яких, кинутих, напіврозвалених, ще недавно не мала господаря. І лише рік-півтора після того, як їх почали продавати городянам, обійстя стали відроджуватися, з'явилися нові будинки. Але жили тут здебільшого влітку, і цієї непривітної листопадової пори село було порожнє й безлюдне.
Горбатюк зупинив машину край села, вийшов, озирнувся, розмірковуючи, де може бути «бунгало» Цигана. Ліс огинав село майже з трьох боків. Де ж те узлісся, про яке він говорив Марусі?
І враз з одного боку капітан почув… музику. Майкл Джексон виспівував на повну потужність свої захопливо-ритмічні пісні.
— Вилазьте, хлопці! — схилившись до машини, сказав Горбатюк. — Побігли!
Хлопці миттю вискочили з машини.
— До зброї!.. Чує моє серце, буде стрілянина, — капітан вихопив з кобури пістолет, клацнув затвором.
