Розповiдав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалi, а по-дiловому, одначе так, що розповiдь, як менi здавалося, мала справити враження.
На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадiдусь сказав майже сердито:
-- Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросi, чогось i навчився. Можливо, голубе, ти пересвiдчився на власнiй шкурi, яка глибока прiрва пролягає мiж геройським намiром i самим дiлом. Усе це цiлком можливо, Хлопчачок. Але... -- I тепер вiн сказав саме те, що я сподiвався почути: -- Але знiчев'я ставити своє життя на карту -- це не геройство. Хоч вiр, хоч нi. Горiх Волох, що своєю кмiтливiстю й розважнiстю приточив короткого вiку багатьом горiхам, куди дужче схожий на героя, нiж ти, небоже!
Я зiтхнув i сказав, що й Джоннi-Свистун такої думки: мовляв, це нiяке не геройство, а просто собi поетичний вибрик.
З цим прадiдусь погодився беззастережно.
-- Джоннi-Свистун хоч i не хапає зiрок з неба, -- сказав вiн. -але там, де потрiбна буде справжня мужнiсть, з нього, гляди, може бути бiльше пуття, нiж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому свiтi з героїзмом!
Вiд таких прадiдусевих слiв я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мiй подив, до нас на горище несподiвано завiтав сам Джоннi-Свистун.
-- Ваш катер пiдпливає, -- сказав вiн. -- Можна, я рознесу накладнi? Ви ж, мабуть, вiршуватимете?
Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи мiг би пiдробити.
Коли Джоннi вже зiбрався йти, прадiдусь раптом спитав його:
-- Скажи лишень, Джоннi, чому ти отак собi простiсiнько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби вiн зiрвався й лежав оце на причалi мертвий або з потрощеними кiстками?
Джоннi поблiд i, заникуючись, промимрив:
-- Я... я... я й сам не вiрив, що вiн справдi таке зробить. Я й сам тодi перетрусився, мабуть, ще дужче вiд нього. Коли вiн уже спустився, у мене мов камiнь з плеч iспав.
-- З плечей, Джоннi! -- виправив Старий Хлопчак.
-- Га?
-- Треба казати 'з плечей', а не 'з плеч', Джоннi.
-- А-а! Пробачте! Ну, менi вже треба йти!
I Джоннi, видимо знiяковiлий, подався з кiмнати, а прадiдусь сказав, голосно смiючись:
-- Кумеднi створiння люди, Хлопчачок! А проте в свiтi нема нiчого цiкавiшого за людей!
Та хутко ми, двоє дослiдникiв героїзму, знову споважнiли й вирiшили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалiсть й терпiння.
-- Дивися, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, -- ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладi клоуна Пепе виразно побачили, скiльки терпiння й витривалостi iнколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горiшкам цiлiсiньку годину ухилятися вiд свого смертельного ворога -- страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч i про той твiй навiжений трос: скiльки ж тобi довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то iм'я йому терпiння. Розумiєш?
-- Звичайно, прадiдусю, -- вiдповiв я не без гордостi. -- Адже це я сам витерпiв.
-- Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, -- зiтхнув старий, на мить замислився, а тодi сказав: -- Я знаю одну жорстоку оповiдку про терпiння, Хлопчачок. Дiється все в давнiй Мексицi. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?
-- Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рiк, прадiдусю, i що це була одна з найкривавiших вiйн у свiтовiй iсторiї.
-- Так, Хлопчачок. I один з найкривавiших епiзодiв у цiй вiйнi -рiзанина пiд Чолулою. Iспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Вiн-таки й описав цю рiзанину, а я переловiм тобi написане ним так, нiби я сам -- той пустельник i диктую свою розповiдь для запису. Тож слухай!
Повiльно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадiдусь почав:
РОЗПОВIДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО
Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самiтником у найглухiшому й найдальшому вiд людей закутку -- кактусовiй пустелi Мексики. Єдина моя їжа -- плоди опунцiї. За житло менi править печера. Так я хотiв би вiдпокутувати те. що заподiяли мої завойовники-земляки пiд проводом Кортеса [5] мексiканцям. Тепер я хочу розповiсти, що сталося в мiстi Чолулi, аби про це дiзналися люди прийдешнього. -------[5] Кортес, Ернан (1485--1547) -- iспанський конкiстадор, завойовник Мексики, вiдомий страшною жорстокiстю. -------
Коли ми увiйшли до Чолули, мiська старшина на чолi з верховним жерцем зустрiла нас iз усiєю можливою шаною i розмiстила в храмi з прилеглими будiвлями, що оточували просторе подвiр'я. Багато чолуланцiв покинули мiсто. З гiркого досвiду ми знали, що це погана прикмета. Та нiяких певних вiдомостей про пiдступнi замiри чолуланцiв у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальникiв, що користувався його довiрою, був мiй приятель.
Вiн сказав менi, що чуток про несподiваний напад на нас, нiбито задуманий мексиканцями, не пiдтвердив жоден наш вивiдувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дiстали наказ перебувати в повнiй бойовiй готовностi й налаштували до бою списи, мечi та аркебузи.
З волi милосердного випадку, менi не довелося стати учасником страхiтливої рiзанини, я був тiльки її очевидцем. Як ординарцевi генерала Кортеса, менi належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двiр, де величезний натовп чолуланцiв дожидав його наказу. Як свiдчить сам Кортес, там їх було двi тисячi. Велебний Лас Касас наводить число п'ять-шiсть тисяч. Останнє бiльше скидається на правду, бо на подвiр'ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхнiй убогий харч, сидiли, пiдiбгавши ноги, на землi й мирно гомонiли мiж собою. Може, вони гадали, що їх зiбрали тут, на подвiр'ї, задля роботи, скажiмо, переносити якiсь вантажi. Вони поприходили цiлком беззбройнi, а декотрi майже геть роздягнутi. Картина була мирна, а менi звiдси, з даху, вона здавалася просто iдилiчно мирною, бо, перевiвши з неї погляд догори, я бачив численнi вежi прекрасного мiста, а ген далi за ними -- широкi лани кукурудзи й розлогi вишневi та яблуневi сади, осяянi ласкавим сонцем.
Я весь затремтiв iз жаху, коли зненацька серед цiєї iдилiї гримнув гарматний пострiл, а слiдом за цим нашi вояки почали з дахiв стрiляти в натовп мексиканцiв на подвiр'ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повiрити в те, що сталося. Потiм я почув крики, благання змилосердитись i з жахом уп'явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвiр'я, так, нiби споглядав гру в шахи.
Проте, велебний отче, найгiрше було попереду; коли замовкли аркебузи, нашi кинулися з дахiв на подвiр'я з ножами й мечами, -- в багатьох навiть були усмiхненi обличчя, -- й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланцiв, яких не влучили пострiли згори.
Видовище було таке страхiтливе, що я вiдвiв очi й знов утупився в Кортеса.
Вiн спiвав -- щодо цього автори хронiк не помиляються, -- спiвав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його нiби опоїли мiцним iндiанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, вiн розстебнув два горiшнi гудзики на своєму шкiряному жилетi, так нiби йому бракувало повiтря.
Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Iспанцi без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-пiд купи трупiв, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвiр'я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес спiвав.
Зненацька порожнi Кортесовi очi стали зосередженими. Щось там, на подвiр'ї, привернуло, його увагу. Я мимохiть подивився туди й побачив, що один iз наших, молодий вояк-кастiлець, на iм'я Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, вiдкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його вiд своїх, iспанських, воякiв. Я почув, як вiн гукнув угору, до Кортеса:
-- Вiн урятував менi життя! Помилуйте його!
Обидва юнаки невiдривне дивилися на дах, на Кортеса, i нашi вояки, -- диво дивне! -- обминали їх -- чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.
Кортес -- вiн стояв лiворуч вiд мене -- навiть оком не змигнув, почувши крик Енрiко. Вiн спитав мене крiзь зуби:
-- Як його звати?
