Я квапливо назвав iм'я й додав, що мексиканець справдi врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнакiв. Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зi мною розмови про релiгiю, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усiх богiв, бо в iм'я господнє всю iсторiю людства обернули на криваву купiль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його iм'ям. Проте менi жодного разу не пощастило його переконати. Я знав i те, що вiн часто провадив такi розмови з мексиканцем, якого оце прикривав вiд смертi власним тiлом. Менi навiть здавалося, нiби я бачу на обличчях обох юнакiв палку певнiсть своєї правди, -- так, мовби те, що дiялося довкола них, засвiдчувало слушнiсть їхнiх блюзнiрських думок.
Пан генерал не сказав жодного слова у вiдповiдь на моє пояснення. Вiн тепер без слiв мугикав свою пiсню, дивився на рiзанину й не звертав нiякої уваги на молодого iспанця з мексиканцем, якого той боронив.
Зате я тепер на них тiльки й дивився. Я бачив, як декiлька чолуланцiв силкувалися пробитися до них, наче цi двоє юнакiв були для них рятiвним маяком у бурю. Я бачив, як усi тi бiдолахи полягли пiд ударами меча або ножа, i кожну мить боявся, що й кучерява голова кастiльця ось-ось упаде з плечей, а разом iз ним неминуче поляже, навiки заплющивши свої мигдалини-очi, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як i перше, а смерть знай махала довкiл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то пiдiймався, то знов опадав -- так тяжко юнак дихав.
Одного разу, -- менi перехопило подих, коли я це побачив, -котрийсь iз наших офiцерiв спробував одiрвати Енрiко вiд мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тодi молодий кастiлець гукнув:
-- Кортесе!
Це пролунало майже як наказ.
Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енрiко. Офiцер, крадькома зиркнувши на дах, вiдступив вiд своєї жертви.
Мене вкинуло в пiт, i не вiд сонця, нi! Тiєї митi я дав собi обiцянку стати пустельником i вiдпокутувати страшну провину своїх землякiв, якщо господь урятує цих двох. Я затремтiв, побачивши, що скоро на подвiр'ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб вiн помилував саме цих двох юнакiв, на яких вiн, може, мав пiдстави гнiватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний iспанець, i зiтхнув з полегкiстю, коли вiн несподiвано скрутнув у iнший бiк. Я не мiг збагнути, як юний кастiлець усе це витримує.
Аж ось, коли вже всi чолуланцi, крiм одного, лягли трупом на подвiр'ї храму, кiлька наших загукали до Енрiко, щоб той вiдступивсь вiд мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.
Вiдступивши вiд чолуланця бодай на один крок, Енрiко врятував би своє життя, -- проти молодого кастiльця тепер обурювалося чимраз бiльше iспанцiв, -- але вiн не вiдступав. Щоразу, як хтось пiдносив на iндiанця ножа, Енрiко встигав затулити його своїм тiлом. На подив рештi iспанцiв, вiн стояв сам проти них усiх, i його рiшуче обличчя без слiв промовляло, що вiн ладен померти вiд руки своїх, але не вiдступитись.
Зненацька генерал утомлено подав iз даху знак привести обох до нього.
Я багато пережив i перебачив за часiв завоювання Мексики, i менi не так просто забути, що здатнi вчинити люди людям. Менi доводилося бачити, як iспанцiв приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в iм'я християнського бога. I я, коли вже казати правду, здатен зрозумiти, як хтось може проклясти богiв, чиїм iм'ям освячуються рiки пролитої кровi. Та поки мого й вiку, не забуду того, що сталося тодi, такого мирного лiтнього дня на даху храму мексиканського мiста Чолули. Нiколи не забуду, як тi двоє чудом уцiлiлих людей опинилися перед Кортесом i як вiн учинив їм допит.
Обидва були забризканi кров'ю забитих i важко дихали. Вони стояли поряд, майже однаковi на зрiст, один кучерявий, другий -- з високо пiдв'язаним чорним волоссям. Молодий кастiлець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумiв iспанську, -- докладно вiдповiдав Кортесовi на всi його запитання: про походження, iм'я й життєвий шлях, iнодi перемовлявся з своїм побратимом кiлькома словами його мовою. Жодного гiркого слова не злетiло з його вуст. Спокiйно вiн стояв, спокiйно вiдповiдав на запитання, i я помiтив, що навiть серед оточення Кортеса мимоволi прокидається повага до цього юнака.
Але, на диво, -- що спокiйнiше кастiлець вiдповiдав, то бiльше роздратування чулося в голосi Кортеса.
-- Що спонукало вас, iспанця й християнина, врятувати цього чоловiка? -- гостро спитав вiн.
-- Вдячнiсть, пане генерал. Коли мене хотiли вбити за те, що я християнин, коли в мене живцем хотiли вирвати з грудей серце, цей хлопець гукнув, що я зрiкся християнського бога й визнав богiв Мексики. Вiн сказав неправду, пане генерал, але тодi йшлося про життя й смерть. Я кивнув головою й був урятований.
-- А! -- вигукнув Кортес, так нiби спiймав юнака на смертному грiху. -- Виходить, ви зреклися бога, щоб урятувати своє нiкчемне життя, Енрiко де Кастiльйо Бетанкоре?
-- Що ж це за бог, коли вiн попускає отаке? -- спитав кастiлець, вказуючи на подвiр'я, де кiлька iспанських воякiв стояли, наче рiзники, мiж трупами й з цiкавiстю позирали догори, на дах.
Серед оточення Кортеса зчинився легкий рух. Усi добре знали, який нетерпимий генерал до будь-якого слова навсупереч. А спокiйно вимовлене юнаком запитання було нечуваним звинуваченням проти самого Кортеса. Мертвi, на яких показував Енрiко, були мовчазними свiдками проти генерала.
Проте вiн удав, що не зрозумiв цього. Тихо й швидко вiн мовив крiзь зуби:
-- Спитайте мексиканця, чому вiн дозволив вам, християниновi, рятувати себе.
Кастiлець переклав запитання, а тодi мексиканцеву вiдповiдь. Вона була простою:
-- Бо менi дороге життя.
-- Хто ставить своє життя вище вiд свого бога, чим такому жити? У що вiрити? В якого бога? В який свiт?
-- У свiт без богiв, людський свiт, пане генерал!
-- Чи й ваш поганський рятiвник подiляє такi божевiльнi думки, кастiльцю?
-- Так, пане генерал! -- I молодий iспанець мимоволi вхопив мексиканця за руку.
-- Що ж, -- промовив Кортес i раптом засмiявся, -- ви спiймалися у власнi тенета, боговiдступнику! Iдiть звiдси, i я вам вiднинi не оборонець. Iдiть i живiть без бога, вiльним птахом. Вас не захистить жоден iспанець i жоден мексиканець. З цiєї хвилини обидва ви -- поза законом. Спробуйте вижити, коли зможете.
Тодi iспанець сказав щось до мексиканця його мовою, i обидва пiд Кортесiв регiт рушили з даху. Нiхто не зачепив їх, оголошених поза законом. Вiдомо, що вони покинули Чолулу. Вiдтодi про них не чули нiчого.
А я, пам'ятаючи свою обiцянку, попросив у генерала Кортеса вiдставки, яку вiн менi й дав, нi про що не спитавши.
Прадiдусева оповiдка захопила мене й збентежила мою душу. Я, мов живих, бачив перед собою обох юнакiв -- iспанця й мексиканця, бачив, як вони, минаючи лани кукурудзи, простують далi й далi негостинним краєм, де нема для них притулку, i я боявся, щоб прадiдусь не казав менi про їхню дальшу долю.
Але старий, нiби зрозумiвши мене, бiльше не сказав нiчого. Аж згодом, коли ми зiйшли наниз, бо приїхали нашi моряки, -- аж як дядько Яспер розповiв про шторм, а горiшня бабуся то з жахом, то з захватом вислухала, як вони героїчно з усiм тим упоралися, -- прадiдусь прошепотiв до мене:
-- Нехай собi величаються своїми подвигами. А ми знаємо ще й iнших героїв, їх зневажили. Проте вони були великi.
Аж дивно, але нi розкiшний бабусин обiд, анi бадьорi розповiдi дядька Гаррi й дядька Яспера не витiснили в мене з голови мексикан-ської оповiдки. Аж як Джоннi-Свистун знов прийшов до нас по накладнi, я на якийсь час забув про неї й навiть згодився пройтись iз Джоннi на Долiшнiй Гельголанд -- до причалу, -- адже прадiдусь хотiв годин зо двi полежати.
Джоннi дорiкнув менi, що я розповiв прадiдусевi за трос.
-- Про таке дорослим не слiд знати, Хлопчачок, -- сказав вiн. -Вони все розумiють навпаки.
-- Та прадiдусь так само, як i ти, каже, що це дурне! Вiн з тобою однiєї думки!
-- Ну, то ж твiй прадiдусь... -- Джоннi повiв плечима: мовляв, прадiдусь зовсiм не те, що всi дорослi! -- чим умить привернув мене на свiй бiк. I коли ми спускалися сходами на Долiшнiй Гельголанд, я переказав йому мексиканську оповiдку, i, на мiй подив, вона йому дуже сподобалась. Вiн навiть додав, що сам нiколи б
