як двi бабусi читають одну баладу;
закiнчується цей день трохи сумно.
Другого дня було холодно. Мороз розмалював вiкна бiлими квiтами. Я вмився в холоднiй спальнi -- злегенька повезькав по обличчi мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, -- адже вони сьогоднi вирушали до Гамбурга. Мабуть, горiшня бабуся знов надавала їм стiльки харчiв, що вистачило б на дорогу до Пiвденної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й снiданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тодi чотирнадцятирiчним хлопцем, що мiг простiсiнько вм'яти за обiдом вiсiм смажених камбал. Ще й цiлу гору картопляного салату на додачу.)
Добре спочивши вночi й гарненько поснiдавши вранцi, ми, два скалiчiлi поети, знову побралися на горище. Сьогоднi наша ощадлива горiшня бабуся натопила тiльки в прадiдусевiй кiмнатцi, з вiкна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крiсло, чи вкорочена канапка), на нiй ти напiвсидiв- напiвлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав менi до вподоби -- через мою хвору ногу -- i я зразу взяв його у своє володiння. Прадiдусь розташувався по другий бiк столу в своєму крiслi на колесах. У кiмнатцi було тепло й затишно. I мимоволi на тебе спадав баладний настрiй.
'Моряцький щорiчник' iз своїм вiршем на зворотi обкладинки я заздалегiдь поклав на столi. Тепер я перевернув його вiршем догори й сказав.
-- Дивiться, прадiдусю, що я написав уночi.
Прадiдусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:
-- Коли ти гадаєш, що хтось iнший учора вночi не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.
Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишенi штанiв порожню паперову торбину, списану з обох бокiв, i сказав:
-- Осьде моя нiчна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото свiтляки. Ану ж, чи не поблiднуть нашi рими вдень. Ти читатимеш перший?
Я сказав:
-- Гаразд.
I прочитав свого вiрша з обкладинки 'Моряцького щорiчника':
Балада про Генрi
та вiсiмнадцять тiток
Генрi мав їх вiсiмнадцять.
-- Вiсiмнадцять?! Ви скажiть!
Через те було, признаться,
Дуже Генрi сумно жить.
Ледве сонце зайнялось:
'Генрi! Генрi!' -- Й почалось.
Генрi вранцi йде до школи -
I тiтки за ним рядком.
Вийде грати у футбола -
Всi тiтки бiжать слiдком.
Влучать Генрi по ногах -
Всi тiтки вереснуть: -- Ах!
Мiг би Генрi їздить скачки,
Мати коней вороних,
Бо тiтки його багачки, -
Та втомився вiн од них.
(Ще й купили наперед
Сто один велосипед!)
Так проживши вiсiмнадцять,
Генрi взяв i з дому втiк.
Час настав тiткам дiзнаться,
То зчинили гвалт i крик.
Пролили такого слiз -
З головою б Генрi влiз!
-- I чого вiн нас покинув
Та й подався, де не слiд!
Пiд таку лиху годину,
Без пальта i без чобiт!
Вже, мабуть, десь там охрип!
Принесе додому грип!
Але Генрi не вертався, -
Там чи грип уже, чи два.
Пiдбiгав, спiвав, смiявся,
Хоч болiла голова.
Ще й гукав, як тiльки мiг:
-- Слава богу, слава богу -
Я таки позбувся їх!
Тiльки-но я скiнчив читати, як за дверима щось начебто... та нi, таки справдi! -- кахикнуло. I зараз же пiсля цього до кiмнатки зайшла горiшня бабуся.
-- Я не хотiла перебивати й мусила слухати цього зухвалого вiрша пiд дверима, -- сказала вона. -- Якщо, може, це натяк i ви гадаєте, що вам дозволено глузувати з моєї невсипущої працi, з того, що я перу, латаю, прибираю, варю їсти, застеляю лiжка й...
Аж тут прадiдусь урвав її.
-- Отямся, Маргарето! -- сказав вiн з докором. -- Хiба ж можна рiвняти твоє пiклування про нас iз нерозумною любов'ю цих вiсiмнадцяти тiток. Вони ж були тягарем у Генрi на, ногах, а ти дбаєш про те, щоб у нас, як то кажуть, виростали крила.
-- У вас -- крила! -- пробурчала горiшня бабуся. -- Не смiшiть людей!
Пiдкидаючи в грубку вугiлля, вона через плече спитала:
-- I до чого цей ваш вiрш?
-- У нас мова про героїв, Маргарето.
-- Он як! Про героїв? То по-вашому, оцей кручений Генрi -- ще й герой?
-- У тому, що пещений Генрi промiняв усi вигоди й розваги на вбоге й голодне, та зате вiльне життя, таки є щось героїчне, Маргарето. Спалити за собою всi мости й пiти в незвiдане -- це таки героїчний вчинок.
-- Я iнакше уявляю собi героїзм, -- сказала горiшня бабуся, захряснувши дверцята грубки. -- Родина є родина! З неї не тiкають!
Виголосивши це, вона пiшла з кiмнатки.
-- Жiнки завжди мiцно держаться землi, коли наш брат поривається злетiти пiд хмари, -- зiтхнувши, сказав прадiдусь. -- А все ж таки добре, що вони є на свiтi.
-- Хоч би вже через смажену камбалу, -- пiдхопив я, бо я її найдужче любив, а горiшня бабуся найкраще її готувала. -- Читайте, прадiдусю, тепер ви свiй вiрш.
-- Згодом, згодом, -- замахав руками прадiдусь. -- У мене зараз крутиться на думцi одна казочка, вона менi згадалась, коли ти читав свою баладу про Генрi. Я чув її вiд одного капiтана й тепер подумав, що, мабуть, вона сьогоднi нам до речi. Та чого там, вона нам дуже до речi. Ото тiльки, що герой цiєї казки не герой.
-- Як-як?
-- Я сказав, Хлопчачок, що герой цiєї казки -- не герой.
-- Однаково я не розумiю, прадiдусю.
-- То я спершу розповiм тобi її, а тодi поясню. Прадiдусь знов добре затягся з люльки, а тодi, потроху пускаючи дим, почав розповiдати.
КАЗКА ПРО ВЕДМЕДЯ ТА ПIНГВIНА
Бiлий ведмiдь на iм'я Балдуїн, який разом iз своїм двоюрiдним братом Робертом нещодавно перебрався з рiдного Пiвнiчного на Пiвденний полюс, сидiв з тюленем Рiкардо на крижинi й бубонiв:
-- На Пiвденному полюсi так рiдко бувають свята. Добре, що пiнгвiни влаштовують вечiр.
-- Туди ж треба йти у фраку! -- прогавкав тюлень. -- А в тебе вiн є?
-- Нє-е-е! -- прогув бiлий ведмiдь.
-- Ну то нiхто тебе й не запросить.
Балдуїн мерщiй подався до свого двоюрiдного брата Роберта. Той був перукарем у салонi для бiлих
