вiдтодi, як виїхав iз Гамбурга. Та вiн i сам радий був про все розповiсти.
Розмахуючи газетою, вiн вигукував: 'Сенсацiоне! Сенсацiоне! Iль бароне Троч е морто! Ун рагаццо дi кваттордiнi аннi адессо iль пiу рiччо уомо дель мондо! Сенсацiоне!'
'Який вiн став гарний! - подумала панi Рiкерт, слухаючи хлопця. I як умiє балакати по-чужоземному!'
Тiм розповiдав старенькiй про свої пригоди, наче про якусь комедiю, виставу в театрi. Тепер, коли до нього повернувся смiх, багато такого, що доти було жахливе, здавалося просто смiшне. Вiн розповiдав про свої чудернацькi заклади з Джоннi, про розбиту люстру в готелi 'Пальмаро', про картини в генуезькому та афiнському музеях, про iнтриги в замку, про Салех-бея, про маргарин, про подорож довкола свiту, про повернення до Гамбурга, про мачуху та Ервiна, про темну годину трамваїв.
Тодi настала черга господинi розповiдати, i вона почала видимо задоволене:
- Знаєш, Тiме, як ти не повернувся з Генуї та як до нас прийшов спершу пан Крешимир, а потiм отой здоровило Джоннi, я зразу здогадалася: тут щось не так. Менi не хотiли сказати, в чому рiч. Бо в мене, щоб ти знав, вада серця. Але я вже бiльш як вiсiмдесят рокiв iз нею живу, з тiєю вадою, i ми вже звикли одна до одної. Отож я трошечки понишпорила й знайшла того листа, що ти писав iз Генуї. Ну, i дiзналася вже трошки бiльше.
Старенька, що тепер бачила в Тiмовi панича й намагалась говорити 'по-правильному', знову збилася на свою гамбурзьку говiрку.
- Стала я тодi, як прийде до Крiшана пан Крешимир або Джоннi та про щось там забалакають, нищечком їх пiдслухувати. Приходили-то вони не дуже часто, бо ж працювали в порту вантажниками. Iншої роботи хоч плач не могли знайти, мов зурочив який чортяка. А воно, бач, i справдi без нього не обiйшлось, еге? Ну, хай там як, а я все знала, про що вони там шепотiлися. Знала я й те, що сина мого з посади прогнали, хоч вiн усе вiд мене приховував.
- А вiн справдi став вантажником? - перебив її Тiм.
- Авжеж, синку, був i вантажником. Ти, може, не знаєш, як воно в нас у Гамбургу ведеться. Усi такi чеснi, так своєї слави пильнують! Як кого звiльнили з доброї посади, та як пiдуть чутки всякi, хоч i брехнi, то вже нiхто його до себе в контору не вiзьме. Розумiєш?
Тiм кивнув головою.
- Ну, менi то пусте, в мене ж iще й свiй маєток є. В паперах здебiльшого.
- В акцiях? - спитав Тiм.
- Еге ж, в акцiях, синку. Ти ж тепер i сам трошки на цьому знаєшся, еге? Отож, кажу, синовi моєму й не треба було зовсiм iти в тi вантажники, ми ж таки не бiдняки. Але такий ото вiн удався, що не може сидiти без дiла. А надто без порту вiн - як риба без води. Ну, ото й пiшов у вантажники. Але з дому, було, вийде вбраний як лялечка, й такий самий вернеться з роботи, а перевдягався там, у порту. Думав, я й не доберу, що в нього вже не та робота, бо я ж здебiльшого вдома сиджу. Але ж є нащось телефон, еге?
Тiм мимохiть засмiявся зi старенької, а панi Рiкерт засмiялася теж.
- Я ж дурна стара гуска... нi, нi, мовчи, я сама краще знаю, хто я... але ж не така я вже й дурна! Спершу я погомонiла з паном Салех-беєм, як вiн сюди до нас зателефонував. А тодi панове змовники й самi про все признались, розказали менi. Я, звiсно, вдала, нiби й не знаю нiчого. Весь час очi отак-о витрiщаю й вищу: 'Та не може бу-у-ути!' Ну, хай там як, а розказали вони менi все. Так ото я й записочку тобi писала. Крiзь лупу. То я ще як у школу ходила, то ми з дiвчатами, було, цiлими днями вправляємось писати крiзь лупу. В мене найкраще з усiх виходило. Я якось цiлий роман на аркуш поштового паперу переписала, їй-бо, правда!
- Та не може бу-у-ути! - передражнив її Тiм.
- Е, ти все смiєшся з мене, шибенику!
Задзвонив дзвiнок бiля дверей, i панi Рiкерт попросила Тiма пiти подивитись, хто там такий.
То виявився рудий хлопець-коридорний iз готелю. Весь упрiлий, вiн стояв мiж сiмома валiзами.
- Я принiс вашi речi, пане Талер! - весело оскiрившись, сказав вiн.
- Учора ви ще називали мене мiстером Брауном. Звiдки ви раптом дiзналися, хто я такий? Хлопець знов осмiхнувся:
- А ви хiба газет не читаєте?
- А, он що! - Тiм трохи спантеличено сягнув рукою в кишеню.
Та рудий вiдмахнувся:
- Нiчого я з вас не вiзьму, пане Талер! Я можу з газети цiлу купу грошей вицiдити, коли розкажу, як я вчора ввечерi пошив у дурнi детектива. Можна?
- Та розказуй, що з тобою вдiєш!
- Щиро дякую! Занести вам валiзи?
- Спасибi, я сам. Тiльки не розповiдай там у газетi небилиць.
- А навiщо? I так буде цiкаво.
Хлопець подав Тiмовi руку:
- Ну, щасти тобi, Тiме!
- Спасибi. Хай щастить тобi в газетi!
Два хлопцi, стоячи мiж лагiдними кам'яними левами, смiючись потисли один одному руку. Потiм рудий сiв у готельну машину, що привезла його, й поїхав, а Тiм позаносив валiзи до вiлли.
Того ж таки дня Тiм пiшов iз Джоннi, Крешимиром та паном Рiкертом до одного нотарiуса, доброго знайомого старенької панi Рiкерт.
Там пароплавство 'Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд', чи скорочено ПГГ, було переписане рiвними паями на Джоннi, Крешимира та пана Рiкерта. Щоправда, пароплавство не зразу перейшло в їхню власнiсть, потрiбна була ще цiла купа всiляких формальностей (адже Тiм не був уже спадкоємцем-мiльярдером), але щонайпiзнiш за два тижнi, сказав нотарiус, усе буде владнано.
Тiмовi друзi спершу нiзащо не хотiли прийняти той дарунок, та коли Тiм сказав, що вiддасть пароплавство кому попало, вони поступилися. I навiть радо. Пан Рiкерт мав iще досить сили, щоб керувати конторою старого пана Денкера на шостому причалi, а Джоннi й Крешимир раднiшi були працювати стерничим та стюардом на своїх власних пароплавах, нiж на чужих.
Коли всi четверо вийшли вiд нотарiуса (його бюро мiстилось поблизу головного вокзалу), Джоннi спитав:
- А що ж ти тепер робитимеш, Тiме?
Хлопець показав праворуч:
- Он у тому старому будинковi є ляльковий театр. Вiн мiй. Я зроблю з нього мандрiвний.
- То тобi потрiбен автобус! - сказав Крешимир.
- I переносна сцена, - докинув Джоннi.
- I все це купимо тобi ми, синку! - закiнчив пан Рiкерт. - I мовчи, не вiдмовляйся, бо тодi ми не вiзьмемо вiд тебе пароплавства.
- Згода! - засмiявся Тiм. Тодi додав уже серйозно: - Яке щастя, що є на свiтi ви!
- I Салех-бей, - сказав пан Рiкерт.
- Атож, - потвердив Тiм. - I Салех-бей. Треба послати йому телеграму.
I вони подались на пошту.
Старий у Месопотамiї всмiхнувся, прочитавши:
'чорт бери маргарин крапка смiх одержують задарма крапка я його одержав крапка щиро дякую за помiч ваш тiм талер'.
Того дня й скiнчилась наша iсторiя, хоча в газетах вона тiльки почалася (так, як зрозумiли її журналiсти; а вони здебiльшого її не зрозумiли).
Пан Рiкерт знову став директором пароплавства, Джоннi стерничим, а Крешимир стюардом.
Про барона Троча тепер можна почути дуже рiдко. Кажуть, вiн майже весь час живе самотнiй i сумний у своєму месопотамському замку, уникаючи людей. Проте фiрма його процвiтає.
А Тiмiв слiд загубився. Вiдомо тiльки, що вiн удвох iз старенькою панi Рiкерт вигадав лялькову виставу, що називається 'Проданий смiх'. А потiм щез iз Гамбурга, й жоден газетяр так i не дiзнавсь, куди вiн подався.
Лиш двiчi ще доходили звiстки про нього. На кладовищi в одному великому нiмецькому мiстi до одного мармурового надгробка було покладено вiнок iз написом на стрiчцi: 'Я прийшов, як навчився смiятись. Тiм'.
