А остання звiстка про Тiма надiйшла з однiєї хлiбної крамнички. Кiлька рокiв тому туди зайшов якийсь чемний юнак. Господиня, не впiзнавши його, спитала, чого вiн бажає; тодi юнак скорчив похмуре обличчя й пробурмотiв:
- Пограбувати директора гiдростанцiї, панi Бебер.
- Тiм Талер! - вереснула з несподiванки пекариха.
Та юнак приклав палець до вуст i сказав:
- Ц-с-с... Не зрадьте мене, панi Бебер! Я тепер звусь Енрiко Грандiццi, власник найвеселiшого в свiтi театру - лялькового театру 'Ящик маргарину'.
- Кумедiя! - вигукнула панi Бебер. - А я ж учора там була. Хтось незнайомий прислав менi квитка. Тобто... - вона скоса зиркнула на Тiма. - Тобто, може, й знайомий.
- Може, - вiдказав юнак iз ямочками в кутиках уст.
- Там показували виставу про проданий смiх, - провадила панi Бебер. - Гарна п'єса. На всiлякi думки наводить.
- А на якi думки вона вас навела, панi Бебер? - поцiкавився юнак.
- Та, правду сказати, спершу менi аж моторошно було. А пiд кiнець смiялась, аж за боки хапалася. Отодi й подумала: де людина смiється, там кiнчається чортова влада.
- Гарно сказано, панi Бебер, - вiдповiв юнак. - Отак i треба поводитися з чортом, щоб вiн поламав собi роги.
