сього Псла вона часто задивлялася. За Мотрею і Оришка тягла руку, і батько та мати Мотрині:- Заведеш на чужі краї нашу дитину. Вона не знатиме, що з нами буде, ми не знатимемо, що з нею. І довіку, може, вже не побачимося.- Збили Василя.
Воно б, може, і не збили його, коли б йосипенко, купуючи його огородину, не давав, мов на сміх, тілько десять рублів. Василь плюнув йосипенкові у вічі і пішов у город найматись на станцію, кинувши Мотрю з Оришкою у дворі. Батько та мати раяли їй іти до їх, у село, - вона сама не схотіла, так уже вони зжилися, здружилися з Оришкою.
На станції служба важка - невільно: і вдень вози і серед ночі вставай та їдь. Коли-не-коли вирветься Василь додому, навідається на годину-другу та й назад. Будь Василь хоч один - ще б сяк-так, а то здумає, яка Мотря… Вона така палка, безздорівна - і вхопе його нудьга, запече за серце. Скілько раз він намірявся кинути сю станцію осоружну. Та як його кинути? Де ті п'ятдесят рублів у рік узяти, що дає йому жид, та й від проїжджого часом перепаде. Там жінка з Оришкою у панському дворищі поки ще можна, і сяк-так переб'ються. А він? йому треба думати. Кінчаться ті два роки - і гайда з панського дворища. І тепер йосипенко насіда: тілько даремно хліб переводите. Куди тоді? Треба ж думати про захист: серед шляху не сховаєшся, та й з шляху проженуть… Гіркі важкі думки обіймали його голову, проймали його серце, мов тупим ножем, різали на шматочки. Він нарікав на долю, нарікав на бога, не то з заздрістю, не то з досадою дивився на кожного заможного. Він не зазіхав на його добро, - тілько чого ж така неправда у світі: одному і надто багато, а другому і повіситися прихо-диться на чужому. Часто йому приходилося проїздити широкими степами, довгими ланами. Все то панське добро, колись по йому колосилося жито, пшениця доходила до чоловічої груді, - тепер тілько будяки червоніють, та синяк синіє. Даремне пустує земля. Не стало кріпацтва - нікому орати. А скілько б то ся земля прогодувала, прикрила таких, як і він неборак? Все то ненаситість панська: і зори, і засій, і збери, ще й половину віддай йому, а то хай пустує. Другий раз і можна б узяти, об віщо ж ти руки зачепиш?.. Будь ти проклята, земле! Як не гірко, а тут все ж без усякої справи, голими руками хоч що-небудь заробиш. І Василь, зітхнувши тяжко, поганяє чужу скотину. Минув рік, тілько то й того, що Василь узиму вивіз дерево з лісу. Знайомий лісник не поскупився, та й Йосипенко дивився крізь пальці, йому тоді саме настала своя незгода. Кривого Хомку випустили з тюрми, а хитрий стряпчий припнув його за крадіжку грошей. Усі казали: от чого доброго, Йосипенка посадять на казенні хліба. По цілим тижням жив Йосипенко у місті і не раз його туго набиті грошима кишені пустіли. Одарка сердилась, лаялась, лаялась: усе нажите добро рознесе та розволоче на старість! Вийдуть з двору - десь прийдеться під чужим тином здихати, йосипенко тілько кректав та все знай носив грошики.
- Куди ти їх носиш? Чи не міським хльоркам?- розсердившись, спитала вона його. Йосипенко увесь затіпався.
- Чи не збожеволіла ти?- одказав він.- Он кривого чорта випустили… Хоч, щоб я на його місце сів? йосипенчиха замовкла;
Та не затих, не замовк людський поговір: дворові не шепталися, а вголос гомоніли між собою, що як не крути, а правда своє візьме. Найбільше всіх говорила Оришка. Вона доводилась якоюсь родичкою Хомки, і її серце боліло, що безневинно каліка страждає.
Йосипенчиха терпіла, вона ждала, поки скінчиться діло.- Я їх переберу, я їх перечищу!- сварилась вона, затаюючи на серці зло.
Після різдва діло скінчилося - не знайшли винуватого. Люди ще погомоніли трохи та й замовкли: у їх свої нужди, свої незгоди, котрі ближче доходили до серця, ніж чуже лихо. Тоді саме випала черга Йоси-пенчисі промовити своє слово. Безбоязно вона його вимовила і наперед всього до Оришки: що за збірню вона з усього світу позбирала? Звідти все лихо встає. Нащо їй, одинокій, такі хороми займати, - перевести її до коваля. У коваля немає дітей, хата простора - помістяться. Оришка, може б, і слова не сказала за те, коли б справді вона була сама, а то коло неї Хомка, Мотря, котра доходжувала послідні дні: не сьогодні-завтра дожидався ще новий жилець… Оришка забила бучу.
- Як се так? Чого се так?
- Ти ще й базікати? З гуздром викину з двору!- крикнула на неї Йосипенчиха і дала строку на два дні.
Оришка кинулась у місто до Василя. Прийшов і Василь увечері. Пораялись, що робити, як бути. Василь кинувся до задворових. У Кабанця хата на дві половини і друга половина пустує. Чи не пустив би ти брата? Кабанець поніс, що хоч у його справді друга половина пустує, тілько тепер вік такий - ні об віщо рук зачепити. Василь пообіцяв три рублі у рік заплатити. Кабанець згодився і тієї ж ночі Василь переніс усе своє збіжжя і перевів Мотрю.
- А я чого тут буду зоставатись? І я піду за тобою, - сказала Оришка і собі перейшла.
Вона рощитувала, що щоденний пайок за неї- буде поміччю і для болящої Мотрі. Хомка ж, поки знайде службу, сяк-так переб'ється. На другий день вона пішла у двір за пайком.
- Ти зовсім з двору перебралася? Хіба я тобі так веліла? Нема тобі пайка.
Сумна, невесела вернулася Оришка додому і не Хвалилася Мотрі, щоб, бува, не стривожити. Вона сказала тілько Василеві, що трохи не опівночі прибіг довідатися, чи все благополучно.
- Собаки!-скрикнув Василь.-Тепер, коли діло скінчили, вони задрали кирпу, а то було дуже похнюпили.
- А я думаю, Василю, цього діла не кидати, - проводячи його геть за хутір, знову про своє раялась Оришка.- Я піду до мирового жалітись. Чи виходжу що, чи ні, а вже піду. У нас либонь мировий, кажуть, добрий чоловік.
- Пан!- одрубав Василь.
- Та вже хоч і пан, а коли він справедливий, то не допусте усякій погані знущатись над нами. Хіба я даремно цілий вік робила, силу втрачала? Що нема тілько панича тут, а то б не бути йому управляющим. Побачили б тоді, як то воно легко з свого тягтися.
- Кому, їм буде трудно? Мало грошей накрали?- одказав Василь.
- Авжеж і крадуть. Те дворище, де шинок був, собі одгромив, на весну, чула, будуть перестроювати та перероблювати. Заїжджий двір робити має. Улітку - що тут того чумака їде- страх. По копійці - скілько-то тих копійок?..
Невеселі розстались вони за хутором. Василь пішов у місто. Оришка вернулася додому. Невеличка хатка здалася їй такою сумною, такою глухою-тісною, що й дихати важко, не те щоб повернутися у їй вільно. Вона лягла і цілу ніч продумала про свою долю, про людську неправду, що і без того гірке життя загірчило. Та як не гірко їй було, Оришка не така людина, щоб мовчки терпіти. Вона мовчала, поти Мотря недугувала, а як Мотря підвелася, породивши на масниці сина Карпа, - Оришка пішла знову у двір правити провіанту.
- На те суд є, на те правда у людей!- сварилася вона.
Иосипенчиха і говорити не схотіла.
Оришка тоді кинулась до посредника. Вона знала його ще невеличким хлопчиком, як бувало приїжджав він з своїм батьком до старого Гамзи побігатися та по-гулятися з Гамзенком, тоді ще теж невеличким. Вона усе розказала посредникові, пригадала і те, як колись, потайно од усіх, нагодувала морквою.
- Добре, добре, я скажу, - пообіцяв посредник.
Оришка вернулася дожидати. Так через тиждень кличуть її у двір.
- Чого?
- Іди провіанту брати.
- Не піду я. Хай сюди присилає!- каверзувала вже Оришка.
Пройшов ще з тиждень. Коли везуть паровицею провіант до Оришки: недодане щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць уперед.
- Отак би й давно.
Минає зима, настає весна. Хлібороб обдивляється плуги, борони, вози, літню хліборобську справу. Швидко час настане ярину засівати. Коли теплом держатиме, то й до паски, а то - зараз після провід.
- Чи ти, Василю, і в'ік думаєш вікувати на тій станції?- пита раз Кабанець Василя, що прибіг у неділю подивитися на сина, довідатись, чи все благополучно дома.
- А що?- понуро пита Василь.
- Як що? Ти б, може, приглядів шматочок поля.
- Та чим його зорати? Пальцями?
- А хіба пальцями не вгризеш? - жартує Кабанець і, трохи помовчавши, повів річ, що воно аби хіть, то можна і не маючи свого товару. Кого попрохав, хто б може з ним спрягся та й прокопирсали ті десятин з
