- Як?
- Як утекла ото я, та прямо в горниці. Страшно мені так та важко. А як почула ще, що бійка ваша і до пана дійшла, так мене і вхопило за серце, за віна. Пропав вже, пропав, - думаю! Пан вернувся сердитий.- Треба бісового сина у москалі спровадити, - сказав. У мене і душа обмерла. Се значить тебе. Сиджу, як кам'яна, дожидаю того часу, коли будуть лягати. Другі, припавши до столу, куняють, а я сиджу та плачу. Ось чую: розходяться, роз'їжджаються пани. Ось і він пішов. Мене кличуть. Пішла я, плачу.- Ти чого? - питає. Мовчу я, плачу.- Чого ти ревеш? - питає удруге. Мене наче сонце освітило: зразу надумала, що казати. Як його, кажу, не плакати - побив Йосипенко.- Як, за що?- Я й кажу: пішли ми у кухні погуляти. Я вийшла на двір, а Йосипенко п'яний ззаду:- А ти чого сюди?- та в зашийок. Я так і впала без пам'яті. Коли підводжуся, аж Йосипенко вже зчепився з кучером. Я скоріше і втекла.- Постій же, стара собако, насварився пан.- Так, бач, він нализався до того, що й світа білого не бачить, та й укіп.- На другий день як почав йому пан читати молитву, як почав, - то він і плакав, і клявся-божився, що до суду не буде ніколи напиватись.
- Так це ти, ти, моє кохання, визволила мене? І, піднявши, як дитину, він ухопив її на оберемок і помчав у кущі. Вона тільки стиха реготалася.
II
Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив'яні віжки, а ззаду - гордо виступав другий, натоптуваний.
- Здрастуйте! - привітався Василь.
- Здоров.
- Куди се?
- Вже аж нікуди, - одказав передній чоловік,
- Ти з двору? - пита задній.
- З двору.
- Прикажчик устав?
- Ні, ще належує.
- Поганяй, - одказав задній. Передній прискнув на волохату шкіньку.
Василь здивувався. Хто б се і чого? Він ще дужче здивувався, як приїжджі стали коло двору. До його донісся нестямний плач старої жінки. 'Певно, не на добро приїхали', - подумав він і погнав своїх жеребців, щоб скоріше напоїти і звернутися мерщій назад, дознатись, чого ці приїхали, що за лихо привело їх у Двір.
Він застав уже повозочку у дворі коло воріт. І дівка, і жінка позлазили з возка, стояли тут. Дворник Свнрид розпитувався їх щось. Василь мерщій повів коней у конюшню і сам пішов до приїжджих.
Дівка і жінка неутішно плакали.
- Та годі вам! От рюми розпустили! - гірко крикнув на їх похмурий чоловік, видно, що дуже близький їм.
- Не плач, дівко, тут тобі худо не буде, - умовляв і дворник.
- Вона ж у мене одна… одна, - насилу за плачем одказала жінка і ще дужче залементувала.
~ Та що ж це? Хіба беруть куди її?- пита Василь. Приїжджий чоловік сердито глянув на його.
- Як же не беруть? Від серця одривають! -крикнула жінка.- У других он по скілько їх, та ні одної не беруть.
- А що ж у тебе вона вродлива вдалась, - усміхаючись, одказав дворник.
Василь поняв усе. І його серце зразу заколотилося, аж дух у грудях сперло.
- Та ви й везете? Ви й пустили? - бликнувшя очима, спитав він. йому ніхто нічого не сказав. Один дворник тілько махнув рукою. Це ще дужче укололо Василя.
- Я б краще задавив її своїми руками! - гаряче скрикнув Василь. На його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї. Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.
- Хто се такий?-спитався чоловік у дворника.
- А-а!- махнув той рукою, - Кучер. Недавно ще став.
Чоловік важко зітхнув.
Василь потім бачив, як Иосипенко приймав до своїх рук добро панське, як тужили, прощаючись, мати і дочка, як батько, наче п'яний, хитаючись, вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. Дівку взято в хату до йосипенка, де вона була, аж поти пан не встав. Потім він бачив, як її вели у горниці, з простої дівки зробили якусь куклу, іграшку, нарядили її у дорогий, з золотими галонками сарафан, груди ув'язали так, що вони наче просились виприснути з-під тугих повивачів. Брови, і без того чорні, покрасили чимсь, а бліде личко притрусили, наче борошном, білим чимсь. Довгу косу одрізали і зоставили невеличкі пацьорочки, завивши їх у густі косички, - наче хмелем укрита голова її блискучими кучерями, помащеними пахучою мастю. На ногах білі чулочки, рипучі ботиночки. Вела її сама йосипенчиха, низька, широка, прудкая, - наче утка, коливається коло невеличкого утяти.
Василь, побачивши, зо зла так і швирнув граблі з конюшні, що валок дістав аж до кухонь, а граблище на три часті перебилося. Увесь той день він був сумний, неговіркий, за обідом мало що їв і тілько страшно побликував своїми чорними здоровими очима. Увечері бачив, як дівку вели у баню, нарошно топлену для того. йосипенчиха неодступно була коло неї. Як Василеві хотілося скрастись і підпалити ту баню, як увійшли вони в неї.
- Не наше і не нам! - махнувши рукою, зо зла пробурчав він собі і пішов спати.
Йому не спалося. За довгу осінню ніч усякі думки лізли у його голову, а найбільше - вони вертілися коло дівки. Коли він пригада її заплакану, горем биту, - його серце рветься від болю на часті, коли побаче наряджену - і в звіра воно так не застука, як у його стукає. Злість, наче іржа та в залізі, проточує його серце, ссе, п'є кров з його. Люди здаються йому гірше собак, своє життя - черідкою лиха та горя. І справді, що в йому веселого, порадного. Від самого малечку по сей час воно його кидало, як безпомічну тріску, з боку на бік, гнуло, нагинало. Тілько й волі зазнав він серед степів, коло коней. І звідти його взяли, і від того одірвали… І чому він не вмер малим. Нащо та добра подруга матерня, птичниця, після смерті її взяла його до себе, вигодувала, виростила? Добра, вона хотіла зробити якнайкраще, а зробила найгірше… Вона, довготелеса, худа та чорна, 'суха тараня', як звали її у дворі, привиджувалась йому… Він хижо усміхався до неї, і замість дяки у серці ворушилася лайка. 'Господи! -думав він, оханувшись трохи, - чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою?.. В конюшні бантини надежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, накинув петельку на шию, турнув стілець геть - і через хвилину, закрутившись, все перед тобою покриється темним забуттям. Зійдуться дворові, одчеплять; дехто посміється, дехто скаже: дурний, а дехто: так йому і треба. А вона буде? Вона що скаже? Чи не будуть її заплакані очі дивитись на його з докором?.. Вона подумає - і нащо? Я всього раз його бачила і за той раз гарячий його поклик так урізався в моє серце… Ні, се вигадки бабські!- шептав він знову, мов прокидаючись.- Вішатись?! Самому вішатись? Чого вішатись? Коли б кого другого повісити… може б, краще було', - зітхаючи, прошептав він.
З того часу дівка не сходила в його з думки. І вдень він бачить її, наче перед собою, і вночі вона привиджується. Він дізнався з розказів дворових, що зовуть її Мотря і що йосипенко, у чомусь прошпетившись, розшукав її, щоб умилостивити барина, бо барин чогось наче сердився на тих чотирьох дівок, що годувалися в горницях. Почув теж, що Мотря дуже подобалась панові, та Мотрі не подобався пан, що вона боліє часто і якась чудна стала, - то весела раз, а вдруге - цілий день скиглить. Ті чутки гострим ножем різали Василеве серце. Хоч би він побачив її, хоч би словом перекинувся… Запер, як злодій украдене добро, і на світ не випускає. З дня на день він робився сумнішим, небалакучішим; все йому на заваді.
Одного осіннього дня панові заманулося покататися. Подав Василь коней. Ситі жеребці, як змії, стоять коло будинку і тілько ногами землю вибивають. Василь дивився на їх. 'Адже тілько пустити з гори, сам
