Федора, мов того полковника з Січі: чоботи нові - жовтинці, штани широкі - оксамитні, каптан із синього єдвабу; підстригли, підголили - так відразу двадцять літ з його обличчя старості зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці в садочку, то її краса дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта-аж очі на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темносиня оксамитова керсетка; біла, наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкі червоні сап'янці; на шиї-намисто добре, хрести та дукачі; на голові- з квіток віночок, а кінець коси аж горить стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не здише!
Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зводе! Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла… Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводить, самому панові кумом стає, а його синові - хрещеним батьком. В'ін почуває, що це не чужа йому дитина, а є в ньому частина чогось рідного, свого; на те він держить його на руках перед купелем, на те у хрест його вводить!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка забігає далеко вперед… І вбачає він сього хрещеника не на руках уже, малого та німого, а бравого панича молодого, що зове його на пораду до себе, як вільного та рівного собі!..
Тимчасом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж це видано, де ж це слихано, щоб він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ породила, не своїй кумі?
Пан тілько всміхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
- Пустіть, пустіть йогої Хай самій матері віднеси сина. Не одступайте від закону, не ламайте звичаїв.
І Федора з Мариною пустили до залі.
- Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай господи, щоб великий ріс та щасливий був! - мовив Федір, кладучи сина біля барині на постелі.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумів. Олексій Іванович, проступаючи слідом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до барині, і її гострий погляд зразу подобрішав. Вона навіть усміхнулася й витягла з-під коца свою бліду, замлілу руку. Федір і Марина приложилися вустами до тії куминої руки.
- А тепер кумові та кумі - їсти та пити! Спасибі їм, що потрудилися: по трудах час і закусити! - порядкував Олексій Іванович, виводячи кумів у столову. А там уже повен стіл стояв усяких напитків та наїдків. Олексій Іванович запрошує панотця сідати, силомїдь усаджує й кума з кумою.
- Сідайте, сідайте! Чого боїтесь? Не бійтесь. Сідайте, їжте, пийте; ви тепер мені мовби й рідні - через хрест поріднилися. Прошу покорно!..
Олексій Іванович наливає по чарці собі, панотцеві й кумові доброї оковитої, а кумі - червоного солодкого вина. Цокається з усіма чаркою - такий привітний та ввічливий!
- Тепер же, кумо,- повертаючись до Марини й заглядаючи в її чорні, як терен, очі та свіже, рум'яне обличчя, каже Олексій Іванович,- треба сина доглядати. Кому ж більше те пристало, як не хрещеній матері? Чи так я кажу, чесний отче? - повертаючись до попа, питає Олексій Іванович.
- Так, так! - одказує той, запихаючи в рот півпи-рога.- На те кумою стала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його від усього лихого.
Марина мовчить, тілько душею мліє, а радий Федір за дочку одказує:
- Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові великому зрости, а виглядіти - виглядемо! Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини… Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і порошині на його впасти!
- Спасибі, спасибі тобі, Федоре! - дякує Олексій Іванович.-Ти такий добрий чоловік. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а це вже за батька!
- Та ще ж, куме, і за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала,-базіка Федір, вже посоловівши від другої.
- А треба, треба! - одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум.- Я от що тобі, Федоре, скажу,- каже далі Олексій Іванович,- то твоя хата через яр!
- Яка вона моя? - ухмиляючись, пита Федір.
- А чия ж?
- Як чия? Панова!.. Ми панські - і хата панська. Олексій Іванович ще більше здивувався… Цей Федір хоч і зове його тепер кумом, а своє стійло зна, свого не забуває!
- Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська,- одказує Олексій Іванович.- Отже, як ти живеш у тій хаті, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш… Або дочці твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити - не далеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
- Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! - кланяючись, дякує Федір.- Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого нема! А все-таки я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. 'О-о, думаю, та й похрестять же мене з дочкою!..' До самою посліднього, ото вже як увели нас у горниці, дали сина до рук та постановили перед євангеллю - тоді тілько я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: 'Та й жартівливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я- жартуючи й шкуру здійме!'
Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже п'яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку забавну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а тілько засміявся.
- Отже, що я тобі, Федоре, скажу,- почав Олексій Іванович,- щоб ти не думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно - ти й не на волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати, тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого заподіяти.
Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов - звалився на пана.
- Рученьку!.. Рученьку вашу білу!-скрикнув він, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцілунками.- Барин… кумочку-барин! - і Федір заплакав.
Ще довго п'яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не обридла його розмова.
- Ну, Федоре,- сказав він,- ти тепер іди додому та справляй свої діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.
- Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора,- згадав Федір про Хіврю,- От би тілько роздягтись треба, у своє одягтися.
- Навіщо? - пита Олексій Іванович.- Що тепер на тобі та на твоїй дочці - я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.
Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг.
- Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш-на друге й не зостанеться!..
Федір, п'яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися на них, як вони проходили двором. Були такі, що й насміхалися.
- Он як нового кума прибрали, як того снігуря!
- Та й кум же набрався - ледве ноги волоче!
- Бо важка, бач, робота була!
А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?
- А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити.І Так гомоніли між собою дворові, а проте все-таки кожен завидував, що Федорові випало таке щастя- Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї хати, тілько й знав, що плескав про нього.
- От ти й знай!.. Отаке! -гомонів сам з собою.- І наїлися, і напилися, і… діло зробили… Тепер ти Федора
