жалкували, що послухалися наговору про 'слушний час' та відкинулися від наділів.
Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одра-дівщину хоча в оренду взяти, давали паничеві дорогшу плату, ніж жид давав, та панич не схотів. Він із загра-ниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався, і огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися; тини осувалися - нічим їх городити, хати старіли, кривилися - нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили, а не колись заможні хазяїни господарювали. Тілько й надії, що на заробіток у того ж таки німця.
А чи багато ж то в нього заробиш? Він про те тілько й дбає, як би найменшу плату дати; він про те тілько й мислить, як би без людей обійтись… Усе якісь новини заводить, машини виписує.
От і цього року: розчитували та розкладали одра-дяни на жнива. У панича такі жито та пшениця поросли густі та високі-благодать божа! Буде паничеві, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лічили, скілько-то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що - продати. Нікого не заманювала думка на вільні степи, на далекі сторони. Чого його з місця зриватися та втрачатися, коли тут і на нашу долю буде?.. Сиділи одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.
От уже й пора наставала. З других економій приїздили рядчики наймати одрадян, давали плату не малу.
- Чого нам забиватися? У нас жнива під носом!- одкинулись одрадяни.
Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть, Коли це дивляться - торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонці її залізні зуб'я та снасті, червоніють викрашені бильця, колеса; сама низька, розкарякувата.
- Що то? - питаються одрадяни вожчиків.
- Хіба не бачите? Машина! - одказують ті.
- Бачимо, що машина. Та яка?
- Хліб жати. У одрадян кольнуло в серце.
- Як се - хліб жати? Що се ви? Хіба є така машина?
- А кат його знає! Видно, що є; бачте ж - веземо! Одрадяни вірили й не вірили… Вони зроду-віку не чули, щоб машинами можна було хліб жати. Коли скрут та невправка - кинеш серп, за косу візьмешся, а щоб машиною?..
- Та то нас дурять, щоб ціну збити! - втішали старі люди.
- А лихий знає тих німців! Може, вони, на нашу погибель, і таку машину вигадали. Бачте - торік же привезли молотилку,-толкувались молодші.
Тая чутка збентежила все село… А що, яксправді? І тут не стали, і в других втеряли… Що ж прийдеться зимою кусати?
Надвечір у село прийшов прикажчик до машини хлопців наймати.
- По два семигривеники в день - хто стає?
- Тю-тю! Ви подуріли!.. Як це можна по два семигривеники на жнива ставати? Малий, бач, день,- його і в рубля не вбереш, а вони - по два семигривеники!
- Та більше не велено давати. Та це не на жнива, це до машини.
- А багато до неї треба?
- Нащо багато? Всього трьох чоловіка та в'язальників з десяток.
- Та що се ви - подуріли? Таку силу поля тринадцятьма душами підняти?
- То не наше діло: нам так велено. Хочете - йдіть, а не хочете - з другого села візьмемо.
- Беріть! Управляйтесь!
Одрадяни одкинулися, думаючи, що то німецькі крутні, щоб ціну збивати.
- Нехай собі із другого села беруть, а ми подивимося та підождемо. Більше ждали! Ще буде таке, що німець сам до нас прийде кланятись…
Підождали одрадяни до вечора - не йде німець та й посланців не засилає. На ранок вони побачили, що посланці верхами кинулися з двору в різні сторони.
- Поїхали дурнів шукати, їдьте!- сміються одрадяни.
Той день призначався задля зажину. Отже, через те, що одрадяни не схотіли до машини ставати, зажину не було. Німець бігав по двору, гукав, лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.
- Чи бач, яка його гарячка б'є? Аж піна з рота скаче!
- Ми то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись, як німець справді машиною весь хліб підніме? - спитав хтось.
- Та то дурять нас! Не вір!- забили баки неймовірному.
Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і допитувалися шляху до економії.
- Навіщо вам економія?
- До машини найнято - хліб жати.
Одрадяни похнюпилися. Цілу ніч вони погано спали, а на ранок, ще до сонця, піднялися й якось боязко позирали на панський двір.
Аж ось почало й сонце зіходити, з двору донісся томін. Незабаром виїхала звідти парою кіньми машина й подалася на поле; за нею йшло дванадцять парубків, німець, прикажчик.
- Бач, яку червону шкуру потягли! Ану, ходімо та подивимося, як вона буде шкобертати,- казали одрадяни й собі за машиною сипнули в поле.
Ось коней зостановили біля ниви. Німець сказав щось прикажчикові, той з усіх ніг помчався у двір.
Поки одрадяни перейшли через яр і наблизилися до машини, прикажчик уже біг з двору, несучи на плечах косу з грабками.
- Нащо то? Машині помагати? - хтось спитався, і всі зареготалися.
- То шлях для машини прокосити,- одгадував другий.- Велика, бач, пані, щоб не заросилася!
Регіт та жарти не стихали, аж поки прикажчик не прокосив уподовж усієї ниви дороги.
- Сідай на козли, поганяй! - скрикнув німець, беручи ззаду за бильця машину.
Один парубок сів; коні сіпнули, пішли по ниві, а слідом за ними зашкобертала машина; ті зубчаті коси заходили-загарчали. Аж ось вона черкнулась жита, вхопила, наче рукою, чималий кущ, нахилила… Ж-ж-ж!- і вивернула на землю зовсім готовий сніп, тільки взяти та перевеслом перев'язати. Далі за першим - другий, за другим - третій, так рядком і вистилає ниву.
Одрадяни як побачили оте, то й дух у їх грудях сперлої Всі наче померли - затихли, одними тілько очима слідкують за машиною. А вона вже геть подалася, червоніючи полем та валячи снопи за снопами. Одрадянам здалося, що то не снопи, а то їх голови стеляться по рівному полю…
Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина. 'Нащо вона? Споконвіку, з дідів - з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали… І всім було, всім діставало, на всіх мати сира земля родила, всіх годувала… А тепер от зразу стало мало… Для одного мало оцих ланів, степів безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє сотворіння - чоловік!' - думали одрадяни, вертаючись додому.
Що тепер їм зосталося робити? З самого малу їх пристановлено до землі; з давніх літ вони тілько й знали - біля неї ходити, хліб пахати… А от тепер - ні землі, ні хліба! Куди ж їм повернути? Де себе подіти? Голодна смерть чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу.
Неначе тіні німі, мовчазні, ходили вони один біля одного, соромились один на одного глянути, боялися один одному слово сказати… Замість них так голосно деренчала машина з поля.
- Іч, як співає! Що то вона' каже? - спитався невеличкий хлопчик у другого.
- То вона стогне, що людям нічого буде їсти! - одказав той, зітхнувши.
Та розмова невеличких хлоп'ят зразу всіх дорослих розбудила. Всі вони голосно заговорили.
- То все отой німець! То він на наші голови накладає. Убиймо невіру, як ту собаку!..
- Що се ви мовите, нерозумні голови?- почали гарячих охолоджувати старі діди.- Якого гріха на свою душу хочете взяти!
- Та за такого й бог не каратиме, люди не осудять! - гукають молодші. - Який там гріх -собаку задавити?.. Не пропадати ж нам всім через одного?!.
- Гай-гай! Та й дурні ж ви та нерозсудливі! - одно охолоджують діди.- Що з того, що німця вб'єте? його вложите - другий буде: не буде Галя-буде другая!..
- Що ж нам робити? Що нам казати? Як його в світоньку з малими діточками прожити?
- Що робити? Треба за розум взятись-он що треба робити! Треба прирозуміти, як ту бісову машину скасувати. У ній одній усе наше лихо, від неї наше горе…
