хлопцiв, небiйсь, умiє iржати, а дiла робити - не робить'. - 'Нiхто, - кажу, - не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…' Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: 'Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч - я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч'. - 'То ще, - кажу, - як мир скаже'. - 'Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо - пустимо жити, схочемо - Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, - указує на Горобця, - повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiєчки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..' Як наскiпався на мене - так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку - та з шинку, та се прямiсiнько додому.
Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?
Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.
- Не журiться, тiтко! - утiшає Карпо. - Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре - грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!
Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого - то доїде.
Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.
Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна - вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… 'От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене - нове горенько!' - думалося Прiсьцi. v
Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?
Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.
- Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! - хвалилася вона Горпинi. - Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? - щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.
Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.
- Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла - не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш - вiк наш: сьогоднi живий- здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.
I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:
- Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода - перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю - чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?
- Я знаю, хто забiгав, - умiшалася Горпина.
- Нi, не знаєш.
- Так скажи хто? - спиталася Христя.
- Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.
- Як же його ходити? - виправлялася Христя. - I грiх, i мати не пускають.
- Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.
- Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть - пiшла до Христi. Приходимо до Христi - аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
- Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, - одрiзала Химка.
- Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.
Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.
- Чи ще багато наших немає? - спитала, обдивляючись гурт, Горпина. - Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!
- Давайте! давайте! - пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.
- Благословiть колядувати! - гукнула.
- Колядуйте! - вiдказала Вовчиха.
Дiвчата стали в коло; однi питали: 'Якої?', - другi вiдкашлювалися. Горпина почала…
Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
Це зразу усiма голосами пiдхопили:
Славен єси,
Он, славен еси!
Наш милий боже,
На небеси!
I знову вигук, i знову 'славен'… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i Ївга - товстуха.
- Оце насилу вирвалися! - виправлялася Ївга. - Забiгаємо до однiї - пiшла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: 'Куди, дiвчата, чешете?' Ми вiд їх, а вони - за нами… Насилу втекли!
- А Тимофiя б то i не бачила? - спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
- Хай вiн тобi на шиї повiситься! - сердито одказала Ївга.
- Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправляється Горпина.
- От ще погризуться… А - грiх! - умiшалася Вовчиха. - Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! - I стара захитала сивою головою.
- Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? - не вгамовується Ївга.
- Ївго! годi! - умiшалося декiлька дiвчат.
- Годi вам змагатися; пора збиратись! - пiдказали другi.
- Пора, пора… Прощавайте, мамо.
- З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене.
- До вас! до вас! - I цiлим гуртом повалили з хати.
Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: 'Благословiть колядувати!', а там, з далекого краю, доноситься i
