буде лихо!
Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає - меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.
Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, - пора додому! - сказала.
- Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.
Вернулися Прiська i Христя додому - краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська - за сльози.
Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене - простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.
Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.
'Щаслива, здорова, - думалося Прiсьцi. - А тут нi щастя, нi здоров'я…'
Вона лягла спочити, та їй не спалося.
Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, - так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те - хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди - i їй знову сумно. 'Господи! хоч би день минав скорiше!' - скаржиться вона, iдучи у хату.
Надвечiр Горпина забiгла по Христю.
- Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!
- Куди се? - пита Прiська.
- Колядувати, мамо.
- Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…
- Тiточко, голубочко, - заторохтiла та. - Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:
- Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли - побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.
Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. 'Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися', - думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.
- Здрастуйте, тiтко! - гукнула вона на Прiську. - Вийшли провiтритися?
- Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.
- Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. 'Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?' - усе допитується.
- Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.
- А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою - от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.
- Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! - викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.
- Ба-ба, ба-ба-ба… - своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.
Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: 'Це вiд зайця вiдняла', - скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею - i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз - що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге - є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.
Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.
- Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.
Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив.
Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.
- Це, мабуть, Карпо, - угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.
Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.
- Здоровi, тiтко! - привiтався вiн. - Скiльки лiт, скiльки зим? Давно' давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?
- Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!
- Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, - сказав Карпо.
У Прiськи - наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.
- Що там таке? - за неї спитала Одарка.
- Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?
- Супруненко? - угадала Прiська. - I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так - як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.
- Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї вдачi, - увернула Одарка.
- А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне - щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши - зараз до мене: 'Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися'. - 'За яку сусiдку?' - питаю. 'Та вже ж не за яку, за Прiську'. - 'А що там?' - допитуюся. 'Чи ти б, - каже, - не згодився узяти на себе її землю?' - 'Навiщо?' - кажу. 'Як навiщо?' - I почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неї другi будуть. 'А чим же їй, - питаю, - жити, коли землю одiбрати?' - 'Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'ї ще? I дочка у неї - як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До
