дзюрчить помiж талим снiгом.
- Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, - каже зранку Христя.
Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська - щось шамотить у сiнях.
- Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку.
У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.
- Спасибi, - одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. 'Чого се?.. Видно, щось таке…'
- А що скажете? - допитується.
- До вас. За вами, - одказує Карпенко.
- Чого се?
- Не знаю. Старшина звелiв: 'Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость'.
- Що ж там у волостi вашiй?
- Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?
I не дообiдала - пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…
Насилу додибала.
Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.
- Привiв, - довiв Карпенко старшинi.
- Де вона?
Прiська виступила вперед.
- Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.
- Який Загнибiда?
- Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.
- Пам'ятаю.
- Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.
- Якої дочки? З якої речi? - гнiвно вiдказала Прiська.
- Ти ж найняла її, чи що.
- Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.
- Не так трохи, - умiшався писар.
- Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.
Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.
Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: 'Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…'
Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.
- Розiбрала? - спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.
- Розiбрала? - допитується старшина. - Тобi не казав чоловiк?
- Який? - наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.
- Твiй! - гукнув старшина.
- Коли?
- Тьху! - розсердився старшина. - Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!
Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:
- Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.
Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.
- Що ж його робити? - нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.
- У тебе е, бабко, грошi? - обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.
- Грошi? Де в мене тi грошi! - i Прiська ще дужче заридала.
- Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.
- У мене нi шеляга… - плаче Прiська.
- То хай дочка одслуже.
- У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає - лементує.
- Ти не плач, - почав старшина. - Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..
Прiська плакала.
- Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
- У мене немає грошей… У мене одна дочка… - одно товче Прiська.
- Та то в неї тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.
- Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько. - У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася.
З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.
- Ти хiба знаєш її? - спитався суддя.
- Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.
- Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.
- I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько. - Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.
- Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
- Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина.
- Бачте… бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.
- Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! - гiрко одказала Прiська.
- Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.
- Так як рiшаєш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську.
Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.
- Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. - Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!
- Та ти не бришкай! - крикнув старшина. - Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.
- Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти - ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.
- То i грошей не вiддаси?
- У мене немає грошей!..
- То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.
- Запишiть, - повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю…
