- Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.
- Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
- Забiжу, не забуду!
Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.
- Як же ви тут живете? - допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…
- Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
- Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!
Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…
- Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
- Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..
- То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так от же - хай мене хрест поб'є! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?
- Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.
Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
- Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.
Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… 'От i сiли обiдати, - гiркий наш обiде!' - згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала - нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.
- Недобрий, дочко? - спитала мати. - Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою померзла, а на весну - так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти.
- Та страва добра, - одказала Христя.
- Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до кашi - i каша пройшла димом. 'Постарiла мати, - подумала вона. - Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла'. I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
- Ви саме обiдаєте. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на Христю, як там вона.
- Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! - жартуючи, одказуб Христя.
- Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас - недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?
- Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.
- Правда, дочко, правда: всього часом буває.
- Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка.
- Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! - одказує Прiська.
Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.
- Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, - спиталася Христя, щоб перервати розмову.
- Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.
- Я вже не хочу їсти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.
- Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.
- Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.
- То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, - сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило - чого так швидко утекла Христя?! 'Приїхала до матерi в гостi, - думала Одарка, - i побiгла до чужих!'
- Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? - спитала, помовчавши, Одарка.
- Отак, як бач! - гiрко одказала Прiська. - Хвалиться: хазяйка - добра людина, а проте - бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!
- Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.
- Гей, ти, дiвко! Дiвко! - донiсся знадвору Карпiв голос. - Куди се?
- Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.
- Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!
- Хто се? - спиталася Прiська, дослухаючись.
- Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.
- Здрастуйте в хату! - привiтався вiн.
- Здоров, Карпе!
- Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…
- То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.
- А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.
- Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.
- Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.
- Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам - чорний хлiб з остюками? - спитала Одарка.
- Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.
- Пани та багачi! - нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.
- Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, - зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!
Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть - спасибi їй! - Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати - все краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку
