осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.
'Справдi: чого я тут сидiтиму? - подумала Христя. - Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу - упрошуся, щоб пiдвезли додому'.
I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!
I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.
Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди - i вона за нею, а настане вечiр - вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат - i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала - не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.
- Та се аж пiвсотнi рублiв! - скрикнув Карпо.
- Пiвсотнi? - здивувалася Прiська. - Пiвсотнi! Се - великi грошi. Де такi грошi Христi взяти? - I важкi думки обняли її серце.
- Де се ти взяла цi грошi? - прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.
- Хазяїн дав. - I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.
- Ти - брешеш! - суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.
Христя змiнилася у лицi. Що ж це - i мати не вiрить?!
- Це знаєш скiльки? - пита Прiська.
- А почiм я знаю! - вiдказує неспокiйно Христя.
- П'ятдесят рублiв… Де ти взяла? - пристає мати. Христя заплакала.
- Боже! I ви не вiрите менi! - скрикнула вона. - Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,
- Та я… вiрю… Я - вiрю… тiльки… дитино моя! - з плачем уже почала Прiська. - Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же - i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови! - заплакала мати.
Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.
- Хай мене бог поб'є, коли я крала! - тiльки й одказала Христя.
Прiсьцi жаль стало дочки. 'Нi, вона не така, - думалося їй… - I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, - дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська. - Скорiше всього - хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно - помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку'.
I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.
Здається, кому б знати про тi грошi?
Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.
- От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.
- Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.
- Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? - пiддержували чоловiки.
- Це значить - на легкi хлiба пiти? - спитався один.
- Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
- Чи не помагала лиш i вмирати? - пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…
- Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.
До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.
Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.
- Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда… 'Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала', - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.
Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.
- Гей! спите? Одчинiть!
Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
- Хто там?
- Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.
- Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.
- Хто там, питаю? - добивається Прiська.
- Ось вiдчини - побачиш.
- Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.
- Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.
'Господи! Розбишаки це', - подумала Прiська, вся тiпаючись.
- Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.
У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.
У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.
- Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.
- Ото, молода, - указав той на Христю.
- Ты Христина Притыкина? - питає.
Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.
- Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.
- Ты служила в городе?
- Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.
- Не тебя спрашивают!
- Служила, - одказала й Христя.
- У кого?
- У кого ж я служила? У Загнибiди.
