- Дивiться, мамо, що батько менi купили, - показує вона матерi.
Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..
Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.
Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його - краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто - попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.
На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.
- Тобi чого? - пита старшина.
- За грошима, - кланяючись, одказує Прiська.
- Якi тобi грошi? Прiська розказала.
- Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька - пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?
- А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти - чи й дiйду я? - криючись iз своїми думками, одказує Прiська.
- Може, й прийде, Дожидай.
Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: 'А що - узяв?' 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: 'Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже'. - 'Суньсь, сунься до посередника, - кричить Прищенко. - I посередник тiї заспiває!..' - I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: 'Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн - сиди!.. Де се воно видано - тиждень чоловiка у чорнiй держати?..' - 'Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!' - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…
'Всюди своє лихо, - думалося Прiсьцi, - та чужим людям воно за смiшки'.
- А он Грицько малу вервечку за собою веде! - хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.
- I то все на прохолоду, - угадував другий.
- Авжеж! - додав третiй…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:
- Тут старшина?
- Тута.
Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.
- Ви чому не платите подушного? - гукнув той.
- Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!
- А на пропiй є? - крикнув старшина.
- З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько.
- У чорну їх! - рiшив старшина.
Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. 'Ну, за що, про що? - стукало їй у голову. - Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?' їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!
За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:
- А ти нащо з теї два карбованцi задержав?
- З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
- Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.
- Це з неї? - спитався Грицько.
- З неї.
Грицько усмiхнувся.
- Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.
- Так он у його, молодице, твої грошi, - сказав старшина i пiшов у волость.
Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.
- Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? - тихо спитала вона.
- Тьфу! Як собака та! - огризнувся Грицько. - Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.
- Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?
- Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.
- А менi ж хто вiддасть?
- Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.
- Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.
- Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.
- Коли ж приходити?
- Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:
- Як пiсля свят? Менi до свят треба.
- Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.
- В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! - чулося помiж народом. - Он, мого полтиника заїв…
- А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…
- О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: 'Як та собака!' Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано - кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав - i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.
I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув.
- Швидко прийшла! - глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.
- Бо за своїм, - одрiзала та.
- Пiдожди ж, поки пообiдаю, - не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.
Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря
