Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — i по всьому тiлу гусяча шкiра.
О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi. Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.
Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.
— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй — ти ж знаєш!
Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.
— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки — то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!
— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!
Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:
— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!
I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:
— I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi… як його… iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що…
«Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять…»
I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…
Явi — «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!»
А менi…
Одна лишалася надiя — на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.
Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли — так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу — все в горлi застряє) i неквапом — ще є час — iду до Яви.
— Яво! — гукаю через тин.
Вiн не озивається.
«Невже це в мене сили нема крикнути?»
— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
Не озивається.
Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!
— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.
«Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку — ще ж рано».
Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.
Я мотонув назад.
Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.
— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:
— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
— Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!
Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.
— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: «Ласкаво просимо!» Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.
Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.
Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi — не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.
Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
— А де Рень?
Я пiдхоплююся з мiсця:
— Нема десь… Не знаю… все село оббiгав… Може, почекаємо трiшки?
Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:
— Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.
Вона стає бiля дошки, стискає руки — наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) — i каже:
— На першiй сторiнцi кожен напишiть: «Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу…» — i своє прiзвище.
Ми схиляємо голови — пишемо.
Екзамен почався.
Учнi сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. «Може, вiн уже й неживий?» — холону я. Диктант закiнчено.
— Тепер уважненько перевiрте i здавайте, — нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо — пiдтримує.
Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, — перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.
А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки — не вчитаю. Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.
