I раптом — дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!
Живий-то живий, але — матiнко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.
Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.
— Що це означає?'
Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.
— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
— Де ти був?
Ява нарештi розтулив губи:
— У плавнях.
— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?
Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:
— Рибалив.
Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки.
— Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну… ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто… просто обурливо! Так-от — складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення!
Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний.
Ех ти «мама — депутат»! Ех ви, «iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок»!..
Я бачив: ще мить — i Ява заплаче… У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич — за ним.
— Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою.
Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi.
Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий — Ява зник, як булька на водi.
I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна… А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.
I ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.
Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.
I ще — я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, — нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!
Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).
Потiм подумав: «Може, вiн уже дома — обiд скоро». Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
По сусiдству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он i сам вiн — сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.
Вийшов надвiр дiд Варава — з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:
— Здрастуйте, дедушка!
— Здоров! — буркотнув невесело дiд.
Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:
— Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село… От же, їй-богу!
Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.
— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далi Книш — I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, — так щоб насолить… От же, їй-богу! Ой!
Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.
Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу «Упади! Упади! Упади!»
Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.
Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i — геп! — на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.
Я радiсно захихикав.
Книш, крекчучи, пiдвiвся.
В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
— О, ти уже злiз? — спокiйно здивувалася
— Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.
Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.
Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.
Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.
Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив — хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше — сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув — не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною «товариською» зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.
I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.
Роздiл VIII
Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.
Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?
Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.
Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що
