— От був у… кишенi. I… i… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i… — з вiдчаєм кажу я.
— Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть… Я тiльки гукну Вальку!
Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: «Ох!» — i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тiльки якась огрядна жiнка у бiлому халатi помiтила нашi маневри. Але вона зрозумiла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
— Другi дверi лiворуч — жiноча… третi — чоловiча…
Ми знiяковiли, проте пояснювати їй нiчого не стали…
Нiколи в життi я так не спiшив. Здавалося, з мене зро. билось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не мiг його нiяк наздогнать.
У метро на ескалаторi ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радiотьотi: «Бiгти по ескалатору заборонено, не бiжiть…» I потiм на «Арсенальнiй» — вгору, аж серця з грудей вискакували.
I на двадцятому тролейбусi — хотiлося вистрибнути i випередити його: так вiн, здавалося, повiльно їде…
I по горi повз церкву Рiздва Богородицi бiгли так, що можна було п'ятами дiстати потилицi.
Нарештi… От… От воно… Те прокляте мiсце… Всi троє ми кинулися навколiшки i почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лiзла в очi, заплутувалась у волоссi Годинника не було… Ви можете смiятися, але я навiть водив низько над землею вухом, сподiваючись почути цокання (так сапери водять мiношукачем). Цокання я не чув. Менi тiльки здалося, що я чую, як важко б'ється пiдi мною величезне серце землi. То гупало у грудях моє власне серце.
— Отут ти йому дав пiднiжку… — бурмотiв, рачкуючи, Ява — Отут ви котилися… Отут ти сидiв на ньому… Отут тебе з нього стягли…
Я раптом сiв на землю, вiдчувши, як все тiло моє стало безсилим i млявим.
— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягли його з кишенi. Коли стягали мене за штани… точно… Я навiть вiдчув тодi чиюсь руку в кишенi. Але я нi про що тодi не думав.
Ява i Валька теж сiли на землю. Ми сидiли на землi i мовчки перезирались. З кожною секундою менi ставало все гiрше й гiрше. Якщо до сьогоднi я, так би мовити, був умовним злодiєм (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути i, головне, м i г повернути), — то тепер усе було незрiвнянно складнiше — я не мiг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, i за всiма законами я за нього вiдповiдаю! За всiма законами я — злодiй!).
— Ходiмо до Будки! — пiдхопилася з землi Валька.
Я безнадiйно зiтхнув i з гiрким спiвчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дiвча! Ну, ми пiдемо, ну, ми скажемо. «Оддай!» — а вiн тiльки пхикне глузливо: «Нiчого знать не знаю!» Iди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мiй заклятий ворог, з яким я сьогоднi так бився i якого я, по совiстi, перемiг, був до мене добрим i чуйним! Наївнячка!
— Ходiм до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама пiду!
— Чого ж сама… — буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене — Ходiм… чого там…
— А-а… — безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).
Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити — заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).
Ми йшли у вороже лiгво… Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi…
— А де вiн зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.
— Або за сараями — там їхнiй штаб… Або на майданчику — у футбол грають… Або дома — я знаю, де вiн живе… — впевнено сказала Валька.
У штабi за сараями жодного «воїна» не було. На майданчику теж нiкого…
— Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi… За це i в колонiю одправити можна… — з запалом сказала Валька.
— Он вiн! — вигукнув раптом Ява.
З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.
— Де годинник? — пiдскочивши до нього, вигукнула Валька.
— По-перше, де ваше «здрастуйте»? — з уїдливою посмiшечкою сказав Будка. — Якi ви нечемнi, невихованi. Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?
— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява.
— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка.
— Де годинник?! — люто повторив Ява.
— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно заклiпав очима Будка.
— Про той, що ви витягли в нього з кишенi! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?
— Так! Так! Так! — вигукнув я радiсно.
— Не бачив, — зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.
— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.
— Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…
«Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!»
— Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.
— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать…
Вiн, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.
— Ну нiчого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi… в мiлiцiю пiдемо… Всюди… Раз ти злодiй… крадеш… хай тебе в колонiю посадять… Ходiмо! — кивнула вона нам.
— Ах, яка ти бистра! Злодiй… мiлiцiя… колонiя… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нiчого ти не доведеш… А якби ви не були такi «ушлi», я, може, вам i допомiг би… Бо я, здається, щось знаю…
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайнятi… Скажеш, нi? — посмiхнувся вiн до мене.
— Ну? — сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайнятi!).
— Але я знаю, хт взяв… Один хлопець… Вiн не з наших… Випадково тодi був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязi сидiв… Так що…
— Ну? — нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке «чувак» i що таке «строк», але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс… Сявок-щипачiв… ми самi не уважаєм… I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)… I треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навiть шукав… i оце тiльки-по був у неї, — вiн кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).
— Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської — бiля музкомедiї… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю… Чао! — i вiн побiг у пiдворiття.
