Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.
Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби… їли шнiцель… їли тiстечка, цукерки й морозиво…
Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович:
— Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання… i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
Ми дозволили.
Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас…
Це була слава.
Та слава, про яку ми так давно мрiяли.
Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Київ пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка… Хорошо!
Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який «нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважає створювати справжнi художнi фiльми».
Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи…
…А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували їх i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою).
Ми з Явою немов переродилися пiсля того «зйомочного дня». Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi.
Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i її подругами.
Нас не тiшили всi численнi радощi «мiстечка розваг», куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацiї, грими, приклеєнi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i… аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), — от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю…
Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не їде по нас асистент з кiностудiї. Але асистент не їхав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було.
Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи.
А потiм iшли i з горя пропивали свої троячки на газованiй водi з сиропом.
I от одного разу, сидячи у павiльйонi «Соки-води» на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми… Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi… Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потiм розпадається. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром… З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця — перший ряд, до двадцяти копiйок — гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)… Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська «Третьяковка» може бути, а сiльський МХАТ — нi?
Бiльше в Києвi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися.
Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi.
Роздiл XV
I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i страждаємо. На весь космос, на весь Всесвiт страждаємо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Ну як тепер показатися людям пiсля такої ганьби! Як подивитися їм у вiчi…
I це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля пiдкрадалася до нас заздалегiдь.
Вперше вiдчули ми це тодi, коли в клубi показували новий, щойно вилущений на екрани фiльм Київської кiностудiї iменi Довженка «Артем».
Про те, що в цьому фiльмi головнi ролi революцiйне настроєних дiтей грають артисти Рень i Завгороднiй, давно знало не тiльки наше село, а й три сусiднiх: Пiски, Яблунiвка i Дiдiвщина… I оскiльки фiльм показували спершу у нас — нетерплячi нашi родичi з Дiдiвщини, Яблунiвки й Пiсок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах i велосипедах у Васюкiвку.
В клубi нiчим було дихати вiд родичiв.
Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрiєм Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде «зустрiч з учасниками картини…» Андрiй Кекало вважав це за «пункт номер один» у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, — писали конспект зустрiчi i хвилювалися.
I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед шиї i завмерли.
Кiно крутилося.
Уже прокрутилося пiвкартини.
Нас не було…
I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, «нашого жандарма», на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи… Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами?
Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тiльки не буває в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi — бемц! беркиць! шубовсть! — нi революцiйне настроєних дiтей бiднякiв… Не було того епiзода, в якому ми знiмалися… Не було зовсiм…
I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у своїх бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.
— Нiчого, нiчого… Мать, щось у них сталося такеє, що… — казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини.
— А скорiше всього з технiчних причин… Через який-небудь брак… Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, — казав троюрiдний брат з Яблунiвки.
— Ага, ага… Плiвка засвiтилася абощо… Всяке буває, — пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок.
Один тiльки завклуб Андрiй Кекало позирав на нас косо — ми йому зiрвали «пункт номер один» у планi культроботи на травень мiсяць.
Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вiтання i дуже вибачається, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн «не монтувався» (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, — це його слова).
Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом… Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої
