Тореадори з Васюкiвки

Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тiльки «за компанiю»?! Та й зовсiм воно не художньо виходить.

Думали ми думали i надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вродi як один — «я». А другий — уже по iменi. Першу книжку один буде «я», другу — другий.

Кому першим бути «я» — жеребкували тут же одразу. Випало менi.

Ява спохмурнiв, йому дуже хотiлося першим бути «я»: i iдея ж його, i взагалi вiн звик завжди перед вести. Вiн, мабуть, розраховував на моє благородство, — що я запропоную: «Будь ти, Яво, першим…» Але я не запропонував. Менi не хотiлося на цей раз бути благородним, менi хотiлося бути «я»… тим бiльше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.

— А назва, знаєш, буде яка? — сказав вiн. — «Незнайомець з тринадцятої квартири» або «Злодiї шукають потерпiлого». Здорово? I пiдзаголовок «Пригодницька повiсть…» Читачi у черзi стоятимуть… Га?

— Здорово, — сказав я.

Хоча назва менi не зовсiм подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Менi б хотiлося, щоб була якась романтична, пiднесена…

Але вiдмiняти Явину назву пiсля того, як вiн не став «я», — було б свинство.

Так i лишилося: «Незнайомець з тринадцятої квартири. або Злодiї шукають потерпiлого». Пригодницька повiсть.

Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так: починаємо з того, як ми приїхали в Київ, i про пригоду з ночвами у метро, i про Явине вухо, i про Будку… Потiм — про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник… Словом, про все-все, що з нами трапилося. I кiнчаємо тим, як ми провалилися на «Ревiзорi». Чесно! Письменники передусiм повиннi бути чесними.

Ми пiдводимося з землi i розправляємо плечi. I нам здається, що головами ми упираємося в самiсiнькi небеса. Ява одним вухом навiть якусь зiрку збив — ондо покотилася…

Ну — все!

Завтра ми купуємо у сiльмазi великого загального зошита в лiнiйку, три авторучки (одна про запас!), сiдаємо й пишемо.

Пишемо, пишемо, пишемо…

Тодi надсилаємо…

Тодi доробляємо, доробляємо, доробляємо…

Тодi знову надсилаємо…

I — все!

Ну, глядiть же!

Ми ше покажемо людству, на що ми здатнi!

Начувайтесь!

Вi ще побачите, хто такi Ява i Павлуша!

Держись, людство!

А потiм все-таки я буду льотчиком…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло

Роздiл I Як це все почалось…

Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмiтливий! Це ж вiн вигадав штукакенцiю для розстiбування гудзикiв. Пiсля випробування її Степан Iванович Карафолька три днi не мiг сiсти.

Прекрасна людина Павло Денисович! Коли вiн iде по селу, всi собаки гавкають вiд захоплення, а кури, гуси та iнше птаство запобiгливо розлiтається врiзнобiч, даючи йому дорогу.

Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тiльки в навколишнiх селах i в районному центрi, а навiть у Жмеринцi, де вiн iнодi буває у родичiв. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мiй, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святi угодники! Надзвичайна! Незрiвнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у свiтi є така рогатка! Шкiрочка з материного шльопанця. Рогачик з премiцноi горiшини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрiв. Ах ти, городи, чому в мене нема такої рогатки!

Гарна людина i Iван Васильович, — той самий, що заблудив у кукурудзi i вивiсив дiдовi пiдiштаники на телевiзiйнiй антенi.

Собаки також гавкають, а кури и гуси розлiтаються врiзнобiч, коли Iван Васильович iде по селу.

Гарна людина Iван Васильович, нiчого не скажеш.

Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями i моi же з'їсти їх цiлу миску.

Iван же Васильович любить морзиво i якось вмаламурив за один раз вiсiм порцiй.

У Павла Денисовича великi вiдстовбурченi вуха.

У Iвана Васильовича зовсiм навпаки, весь нiс i щоки у рдому ластовиннi.

Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.

Iван Васильович стрекоче, як з кулемета, — думки ледве встигають за його словами, а iнколи якась думка й не дожене, i летить слово з уст Iвана Васильовича таким собi легким метеликом без жодного змiсту.

Але обидва, i Павло Денисович, i Iван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякi баналюки i подеколи, бува, на плетуть такого, що самi здивуються, замовкнуть i якусь мить дивляться один на одного, клiпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились i не знайшли, як викрутитися.

Вчителька Галина Сидорiвна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Iваном Васильовичем. «Прекраснi люди, — каже вона, — незрiвняннi, неповторнi! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тiльки завдяки їм. Так вони менi життя вкорочують своєю поведiнкою».

А як дружили Павло Денисович з Iваном Васильовичем! Боже мiй, господи, як дружили! Так можуть дружити тiльки великi люди, класики. Один без одного — нi кроку. Один без одного — нi за холодну воду.

I от цi прекраснi люди посварися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрiбнюсiнькi черепочки, що й не збереш, i не склеїш.

Це було настiльки неймовiрно, що, якби менi мiсяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович i Iван Васильович проходитимуть вулицею, не помiчаючи один одного, мов незнайомi, я просто розсмiявся б. Бо це аж нiяк не вкладалося в моїй головi Але цде так. Повiрте менi на слово.

Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скiльки рiзного всякого пережив я за своїх тринадцять рокiв.[3]

Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже:

— А давай запишемося в гурток малювання.

— Нащо? — питаю я здивовано.

— Як — «нащо»? Малювати будемо. Цiкаво ж.

— Може, — кажу, — й цiкаво. Хто вмiє. А нам чого?

— Ти ж збирався колись стати художником.

— Ну й що!

Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому