Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.
— Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання — i як трахне вона! — задумливо промовив Поль.
— А ти боїшся смертi? — подивився на нього серб.
— Я шкодую.
— За чим?
— Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.
— О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, — запевнив француза Ервiн.
— Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! пожартував Поль.
— Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, — сказав йому Бранко.
— Як ти мiг догадатися? — здивувався Поль.
— По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.
— Чому саме нiмець? — мляво поцiкавився Гронеманн.
— Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.
— Ого! — вигукнув Поль. — Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.
— Ми, художники, вмiємо «роздягати» людське обличчя.
— Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, — засмiявся Поль.
— Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, — зауважив Ервiн.
— Просто хочу бути самим собою, — знизав плечима Сампiк, — Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?
— Я ще малий для таких розмов, — всмiхнувся Андрiй,
— О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, — вигукнув Поль. — У вiсiмнадцять рокiв потрапити в «бомба-генерали» — це не кожен зумiє.
— Менi двадцять, — поправив його Андрiй.
— Двадцять — це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.
— В «бомба-генерали» потрапляють i кримiнальнi злочинцi, — сказав Андрiй.
— Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, — впевнено промовив Сампiк. — Адже ж правда?
Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.
До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до своєї роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували їм здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу — буде iнша. Куди ж поспiшати?
Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергiї, а її й так уже залишилося небагато в їхнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.
На третiй день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабiлiзатор бомби. Троє вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi виїмки в цiй сковородi i вихопити її з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в своєму гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.
— Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) — ред. ] — нервово закричав згори Бранко.
— Не хвилюйся, Андре, спокiйно, — порадив Ервiн.
А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця.
Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. I мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя.
— Ти чого? — здивувався Коваленко.
— Допоможу тобi, — сказав Поль. — Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак — раз, два! Раз, два!
Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.
— Дай-но ключ.
Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.
— Берiмось удвох, — сказав Сампiк. — Раз, два!
Ключ пiд їхнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби — i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований.
Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити її вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли її на поверхню з допомогою цiлої команди полякiв.
— Ми можемо втiшатися самими собою бiля цiєї бомби, як кажуть англiйцi, — засмiявся Поль.
— Чому ти весь час згадуєш англiйцiв? — поцiкавився Андрiй. — Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англiї?
— Я був пiд Дюнкерком, — сказав француз, — I я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон своїх бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, своїх союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла- Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.
— Я теж колись бився з танками Гудерiана, — сказав Андрiй, — Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.
— А я не мiг не думати, — гаряче промовив француз, — Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?
— Тепер нам нi на кого сподiватися, — зауважив Андрiй, — треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.
— Ти гадаєш, що ми можемо втекти звiдси? — не повiрив Поль.
— Я переконаний у цьому.
— Ми використаємо для цього першу ж нагоду, — втрутився в їхню розмову Бранко.
— А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, — сказав Ервiн.
— Боже милий, — зiтхнув француз, — Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи!
Тiєї ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцiї й у Сусiднiх од неї кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання.
Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели своїх бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широкої вулицi.
