вражали не так своїм розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. I обличчя в бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть застогнав.
Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон, глянув на Андрiя i спитав по- польськи:
— Поранений, товаришу? Болить?
— А ти? — пошепки запитав Андрiй. — Я здоровий. Менi нiчого.
— Чого ж ти такий?
— Який?
— Синiй.
— Били.
— За вiщо?
— Втiкав.
— Багато разiв?
— Сiм.
— Ти молодець.
— Тепер уже не втечу бiльше.
— Злякався?
- Єжи Фурчак нiчого не боїться.
— То в чому ж справа?
— Завтра менi зроблять укол.
— Укол?
— Так. А тодi до крематорiю.
— Хто тобi сказав?
— Лiкар.
— Звiдки тут лiкар?
— Ми ж у лазаретi.
— А не в таборi?
— Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.
— Ми в концтаборi?
— Так. Ти вперше тут?
— Вже був.
— Я теж.
— Але за що тобi укол?
— Суум квiкве. Ти знаєш латинь?
— Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
— Тебе судили?
— Так.
— Отже, ти засуджений до страти?
— Нi. Я «бомба-генерал».
— Ти «бомба-генерал»?
— Так.
Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.
— Ти втiкав? — порушив мовчанку поляк.
— Так.
— I вони поранили тебе?
— Так.
— Ти можеш не боятися укола.
— Я й не боюся.
— Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
— Я не одужаю.
— Звiдки ти це знаєш?
— Я вмру.
— Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
— Двадцять.
— В цi роки не страшнi нiякi рани.
— Однаково я вмру.
— Ти ще можеш вижити.
— Нi.
— Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин — i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi — крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
— Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.
— А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?
— Я офiцер.
— Ти офiцер?
— Так.
— Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
— Ти схожий на смiливу людину. I ти — смiливий.
— Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
— Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
— Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.
— Ти не здався?
— Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
— Так.
Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:
Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Iшьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
[Польський вiрш має такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi. - ред. ]
— Слiд у життi — от головне! — тихо промовив Андрiй.
— Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? — здивувався Єжи.
— Вiн уже лишився.
— О, якби то воно було так!
— Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
— Борцям же ж…
— А ти хiба хто?
