Тихо стало. Дiти сидiли на колiнах у батькiв... Що думалося лiтнiм людям тої хвилини?! Тим, котрi ще пам'ятають страшну дорогу за океан ('...заки море перелечу, крилоньки зiтру...'), i тим, хто тiльки чув про країну Днiпра, Бугу й Днiстра, але нiколи не бачив, не чув її солов'їного спiву, зозулиного кування, не бачив її росяних ранкiв... Що їм думалось?..
Потiм їздили нiчним Буенос-Айресом, дивилися на вогнi широчезної тут, у гирлi, Ла-Плати, милувалися Пiвденним Хрестом, що мерехтiв над нами й нагадував про далекi краї, земнi й неземнi, i про людей, цих дивних iстот, що не змогли запримiтити в ньому чогось iншого, а тiльки хрест, знамення початку й кiнця нетривалого свого на цьому свiтi буття.
Аргентина. Яка милозвучнiсть голосiв! Яка просторiнь! Запахущi евкалiптовi гаї, неозора пампа, де круглий рiк вигулює на природних випасах худоба, рiчки й озерця... I прибiй океанської хвилi, i дужий порив солонуватого вiтру при березi. I знамените танго...
- На наше зiбрання можуть ввiрватися, розiгнати, когось арештувати, - розповiдають активiсти Товариства дружби.
- А скiльки разiв нашу невеличку друкарню громили! - зiтхає Домiнго...
Зате тут можна вiльно купити спогади вцiлiлих вiд справедливої кари есесiвцiв (їх чимало на цiй землi), бiографiю i зображення фюрера, навiть залiзнi хрести, каски, фляги, ременi з масивною металевою пряжкою. ('Gott mit uns!'), що їх на всякий випадок прихопили, тiкаючи iз свого лiгва, фашистськi недобитки. Любо їм вдалинi вiд освенцимiв, дахау, бухенвальдiв милуватися отим головорiзьким знаряддям. Любо й безкарно.
- Як там Сталiнград?- цiкавився один з торговцiв антикварiатом. I гнилозубо вишкiрився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий i товар мiй в ходу.
Камiнiто - коротенька вуличка в районi порту. Низенькi цеглянi будиночки, мiнiатюрнi балкончики, з яких просто на людей звисають старi килимки, кiлька вуличних художникiв... Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених -'сумна думка, яку танцюють'. Можливо, саме тут, у порту, де нинi догнивають старi, негодящi вже судна, зiйшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрiв такої ж долi сеньйориту i вдвох вони вперше протанцювали свiй смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, - танець припав до душi, його пiдхопили й понесли по свiту. Танго танцюють всюди: у нiчних ресторанах i кафе, на естрадi, пiд час гулянь.
Танго, що стукає в груди народу...
Танго, що його танцювали на вулицi мої тiтки,
Робiтницi тютюнової фабрики,
З хлопцями, що повертались iз взуттєвої фабрики..
Справжнє танго!
Цi слова написав видатний аргентинський поет Рауль Гонсалес Туньйон. Туньйон, який на початку п'ятдесятих побував на Українi, захоплювався українськими танцями й пiснями, поезiєю Шевченка, написав 'Пiсню про червоний галстук пiонерки', нарис про Київ.
Ель Параїсо - в перекладi означає рай. Райська мiсцина. Це кiлометрiв за сiмдесят вiд столицi. Гарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз мiстечка i невеличкi села (пуеблiто), поля в рiзнотрав'ї, крамницi над дорогою, переважно господарськi, з широким вибором товарiв. На узбiччях сила- силенна будякiв-розкiшних, буйних. Один поворот, другий - i автобус мчить неширокою, обсадженою гiгантськими евкалiптами дорогою, схожою на алею, i приводить до старої, колонiального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрi. Колись, розповiдають, це був гарний маєток, про що, до речi, свiдчить i садиба - простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квiтниками, а потiм власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке мiсто вiдтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тiльки останнiми роками її прибрали до рук спритнi органiзатори рiзних розважальних заходiв. Тут традицiйно влаштовується кореро кiнно-спортивнi змагання, в програму яких входить i приручення диких коней. Чимале поле - iподром, довге накриття, пiд яким стоять столи, лави, споруджено пiдвищення для естради; торгiвля сувенiрами, вином; катання на конях... Тут же, пiд вiдкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться - пахощi на кiлька верст! Обiд, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо... просто перед нами, за кiлька метрiв, на отих пiдмостках, з'являється пара - вiн i вона, - звучить гiтара i звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зiллються, перетворяться в одно - настiльки синхроннi, чiткi, природнi їхнi рухи, мiмiка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, - все тiло, до найменшої своєї частинки. Працюють то вiртуозно плавно, м'яко, то враз поривчасто, рвiйно, розвихрено. Свiт пристрастей, надiй, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, вiдчувати. Так можуть захопити хiба що 'Гопак' у прекраснiй iнтерпретацiї Павла Вiрського або, примiром, запальнi кавказькi танцi.
А на полi, просто пiд палючим сонцем, уже почалися кiннi змагання. Мiж iншим, далеко не кращi вiд наших - донських, кубанських чи й казахських. В Алма-Атi я одного разу бачив змагання куди багатшi на трюки. От хiба що приручення диких коней вражає, це справдi нове. Коня виводять на середину поля, куцо припинають до стовпа, зав'язують очi й починають споряджати. Це чимось нагадало менi, як у нас молоду збирали до вiнця. Я, звiсно, зовсiм не хочу образити чарiвну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сiдло, так ретельно пiдганяють та припасовують, таку надiвають оброть, що мимоволi напрошується це порiвняння... Коняка стоїть покiрна, здається, з усiм згодна, навiть з утратою недавньої волi. Аж шкода її. Та воно так тiльки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зiрвано з очей шори, i... Отут уже вiд порiвняння вiдходжу, тут, звичайно, нiчого схожого нема. Кiнь зривається, мов оглашений; анi слiду вiд його недавньої покiрливостi, вiн гарцює, присiдає, стає дибки, крутить головою, крупом, б'є хвостом. Буває, пiд час такої церемонiї i гинуть, нинiшнi змагання, виявляється, й присвяченi пам'ятi наїзника, що торiк знеобачки попав пiд копита розлюченого дикуна... Приборкання триває недовго, кiлька хвилин. Жокей або втримується, i тодi йому влаштовують овацiю, або ж, побачивши, що йому непереливки, товаришi пiдхоплюють його пiд руки, а кiнь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Смiх, вигуки... В такому разi краще, звiсно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзникiв поразка i вважається явищем нормальним, однак публiцi аби поглузувати...
Одного вечора в клубi Товариства культурних зв'язкiв з СРСР ми говорили про лiтературу. Радянську й латиноамериканську, аргентинську. Це не був диспут чи заздалегiдь спланований офiцiоз, - звичайна товариська бесiда. Поштовхом до розмови було чиєсь повiдомлення про поганий стан здоров'я Варели пiсля арешту. Намагалися додзвонитися до нього на квартиру - нiхто не вiдповiдав.
- Це триватиме з мiсяць, - кинув Хорхе, товариш Хорхе, секретар Товариства, давнiй друг Альфредо. - Кiлька тижнiв, поки вiдiйде.
- А що?..
- Не перший випадок, - попередив моє запитання Хорхе. I додав: - Вам, напевне, дивно, а для нас це звичайне. Коли знiмали фiльм 'Течуть каламутнi води', Альфредо так само сидiв у в'язницi. Потiм ще...
- 'Краще бути арештантом, нiж закрiпаченим вiльно', - процитував Олександр Лiщинський, водiй таксi й органiзатор україно-бiлорусько-латиського видання 'Рiдного краю', газети прогресивної емiграцiї.
- Чиї це слова?
- Армандо Техада Гомеса, нашого поета i прозаїка.
- Армандо має зайти, - сказав Хорхе. - Вiн, як i Альфредо, активiст нашого Товариства.
Я сказав, що читав його вiршi в 'Иностранной литературе', що це хорошi вiршi, перейнятi уболiванням за долю народу, в них багато лiризму, iронiї та гнiву, i саме цим вони близькi поезiї Шевченка, Маяковського, Блока....
- I ще, знаєте, - додав Хорхе, - є у вас на Українi чудовий поет... Пабло Тичина. Вони чимось схожi...
Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзi, на Українi, познайомився з рядом наших митцiв i тепер принагiдно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на рiзних форумах борцiв за мир.
Говорили, звiсно, i про латино-американську лiтературу, її найвiдомiших представникiв, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашiй країнi дуже популярнi.
- У вас прекрасний читач, - сказав Хорхе. - Я пересвiдчився. В книжкових магазинах, у бiблiотеках черги. Цього нема нiде, повiрте.
Коли зустрiчаються люди рiзних країн, континентiв, перше, що їх здружує, - культура. На допомогу приходять книги, спiваки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга i давнє покликання.
