в’язнів з Берруаг’я і відразу ж рушаю далі.
Але якої нагороди чекаю я в тих місцях, де бідолашні тварини не втікають від людини, бо ніколи не бачили її, де пустеля простягається в таку далечінь, що старий світ міг би завалитися, й жодна складка на дюнах, жодна хмаринка в білому небі не попередила б мене про це?
- Авжеж, - пробурмотів я. - Одного разу я також відчув це в пустелі біля Тідікельта.
Досі я слухав його схвильовану розповідь не перебиваючи. Надто пізно збагнув, якої помилки припустився, вимовивши цю нещасну фразу.
Він знов нервово засміявся.
- Ось ти про що! Тідікельт? Друже мій, благаю, зглянься над самим собою, якщо не хочеш бути смішним, уникай цих спогадів! Знаєш, ти нагадуєш мені Фромантена або цього бідолаху Мопассана, який писав про пустелю, дійшовши лише до Джельфи, що в двох днях шляху від вулиці Баб-Азун та Урядової площі і в чотирьох - від Авеню Опера; який, побачивши, як неподалік від Бу-Саада конав нещасний верблюд, подумав, що він у самому серці Сахари, на старовинному караванному шляху... Тідікельт - пустеля!
- Однак мені здається, що Ін-Салах... - сказав я, трохи ображений.
- Ін-Салах! Тідікельт! Мій бідолашний друже, проходячи там останнього разу, я бачив на шляху стільки ж старих газет і бляшанок з-під сардин, як у неділю у Венсенському лісі.
Таке очевидне бажання образити мене змусило забути про стриманість.
- Звичайно, - відповів я роздратовано, - мені не довелося дійти аж до...
Я зупинився. Але вже було пізно. Він дивився мені просто у вічі.
- До чого? - запитав він лагідно. Я не відповів.
- До чого? - повторив він.
Я й далі мовчав, тоді він додав:
- До річки Таргі, так?
На сході від Таргі, сто двадцять кілометрів від Тіміссао, 23°5? північної широти, як свідчило офіційне повідомлення, було поховано капітана Моранжа.
- Андре, присягаюся! - крикнув я ніяково.
- У чому присягаєшся?
- Що не мав жодного наміру...
- Говорити про Таргі? Чому? З якої причини не можна в моїй присутності говорити про Таргі?
Я благально мовчав. Знизавши плечима, він просто сказав:
- Ідіот.
І вийшов, перш ніж я встиг вимовити хоч слово.
Навіть моя покірливість не обеззброїла його. Доказ цього я дістав наступного дня, коли він виявив свій настрій досить неввічливо.
Як тільки я прокинувся, він увійшов до моєї кімнати.
- Можеш пояснити, що все це значить? - запитав він.
У нього в руках був один із службових реєстрів. Нервуючи, він завзято гортав його, аби знайти привід для демонстрації свого начальницького гніву.
Випадок допоміг йому.
Він розгорнув реєстр. Я густо почервонів, побачивши бліду, добре знайому мені фотографію.
- Що це таке? - запитав він зневажливо.
Досить часто я бачив, як недоброзичливо він розглядав у моїй кімнаті портрет м-ль де С., і тому не сумнівався, що тепер навмисно шукає сварки.
Але я стримався і заховав до шухляди це бідне маленьке фото.
Однак мій спокій не влаштовував його.
- Надалі, - сказав він, - прошу не лишати своїх амурних пам’яток між службовими паперами. - І додав з образливою посмішкою: - Не варто постачати Гурю такі дратівливі сюжети.
- Андре, - сказав я, мертвотно збліднувши, - я забороняю тобі...
Він випростався на повен зріст.
- Що таке? Хіба я не заборонив тобі говорити про Таргі? Тож, гадаю, маю повне право...
- Андре!
Тепер він глузливо дивився на стіну, де висів портрет, маленька копія якого щойно спричинила цю прикру
сцену.
- Ну, ну, прошу тільки, не гнівайся. Але, між нами кажучи, вона трохи щупла.
І доки я встиг відповісти, він вийшов, наспівуючи почутий непристойний рефрен:
Протягом трьох днів ми не перекинулися жодним словом. Моє роздратування було безмежним. Хіба ж я винен у його лихих пригодах? Чи в тому, що з кожних двох моїх фраз одна сприймалась як натяк...
- Таке становище нестерпне, - сказав я собі. - Воно не може тривати далі. Воно має змінитися незабаром.
Через тиждень після сцени з фотографією надійшла пошта. Кинувши лише побіжний погляд на зміст “Zeitschrift...”, німецького журналу, що про нього вже згадував, я мало не підскочив від здивування. Там було надруковано: “Подорож і відкриття, здійснене двома французькими офіцерами, ротмістром Моранжем і старшим лейтенантом де Сент-Аві у Західній Сахарі”.
Тієї ж миті я почув голос свого товариша:
- Є щось цікаве в цьому номері?
- Ні, - сказав я недбало.
- Покажи.
Я послухався. Що мав робити?
Як мені здалося, переглядаючи зміст, він зблід. А проте сказав без найменшого хвилювання в голосі:
- Ти даси мені журнал, правда?
І вийшов, виклично глянувши на мене.
День поволі минав. Я побачив його лише увечері. Він був веселий, дуже веселий, мені аж млосно стало від його веселості.
Пообідавши, ми вийшли на терасу й сперлися на балюстраду. Звідси широко розгортався краєвид пустелі, яка на сході вже танула в сутінках.
Андре порушив тишу:
- До речі, я повернув тобі журнал. Маєш рацію, нічого цікавого.
Здавалося, ніби він розважається.
- Що з тобою? Що, зрештою, з тобою?
- Нічого, - відповів я, і мені перехопило горло.
- Нічого? Хочеш я скажу, що з тобою? Я благально дивирся на нього.
Він знизав плечима і, здається, знову повторив:
- Ідіот.
Швидко западала ніч, лише південний берег ріки Міа ще світився. Несподівано з-за скель долинуло жалібне виття шакала.
- Коли діб[11] плаче без причини, це погана прикмета, - сказав Сент-Аві.
І безжально додав:
- Отже, ти не хочеш розмовляти?
Я ледве спромігся вимовити жалюгідну фразу:
- Який гнітючий день! Яка тяжка, тяжка ніч!.. Не впізнаєш самого себе, не розумієш...
- Так, - почув я далекий голос де Сент-Аві, - тяжка, тяжка ніч. Якщо хочеш знати, така ж тяжка, як та, коли я вбив капітана Моранжа.
