149

Псалом новий господові І новую славу Воспоєм честнйм собором, Серцем нелукавим; Во псалтирі і тимпані Воспоєм благая, Яко бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я боже; І мечі в руках їх добрі, Гострі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ручними скрутять, І осудять губителей Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава.

19 декабря 1845, Вьюниіца

Маленькій Мар'яні

Рости, рости, моя пташко, Мій маковий цвіте, Розвивайся, поки твоє Серце не розбите, Поки люди не дознали Тихої долини, Дознаються - пограються, Засушать та й кинуть. Ані літа молодії, Повиті красою, Ні карії оченята, Умиті сльозою, Ані серце твоє тихе, Добреє дівоче Не заступить, не закриє Неситії очі. Найдуть злії та й окрадуть… І тебе, убогу, Кинуть в пекло… Замучишся І прокленеш бога. Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте, Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите.

20 декабря 1845, Вьюнища

***

Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої!

21 декабря 1845, Вьюнища

Три літа

І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камень Розбивають серце наше І співають амінь, Амінь всьому веселому Однині довіка, І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молилась з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали… Поки не підкрались Злії літа; та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, Жаль великий, брати мої; Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті, Тяжко лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється. От де лихо! От де серце Разом розірветься! Отаке-то злеє лихо й зо мною спіткалось: Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили… А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху… Доглядаюсь - Бодай не казати, Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії… І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово. Не вернеться… І я серцем До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! літа мої, Тяжкії три літа, До кого ви прихилитесь, Мої слії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати… А я піду четвертий год Новий зострічати; Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.

22 декабря 1845, Вьюнища

Заповіт

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани, і гори - Все покину і полину До самого бога Молитися… а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

25 декабря 1845, в Переяславі

Лілея

«За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти! Скажи мені, мій братику, Королевий Цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою… Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала. Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в'яла Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла… А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили… А мене, не знаю за що, Убити - не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії На мене плювали. Отаке-то, мій братику, Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином, А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила. Зимою люде… боже мій! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику, Королевий Цвіте: Нащо мене бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?.. Милосердий, Святий боже, милий!» І заплакала Лілея, А Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї.

[25 липня 1846 Київ]

Русалка

«Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце: Нехай не сміється Надо мною, молодою, Нехай п'є-уп'ється Не моїми кров-сльозами - Синьою водою Дніпровою… Нехай собі Гуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку…» - Та й заголосила, Та й побігла. А я собі Плила за водою, Поки сестри не зустріли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я. З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю.

А може, вже поєдналась З паном у палатах? Може, знову розкошує Моя грішна мати?» Та й замовкла русалочка, В Дніпро поринула, Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти - Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала. І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пішла собі У палати спати. Та не дійшла,- довелося В Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспіли Дніпрові дівчата - Та до неї, ухопили Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали. Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали.. Та й зареготались. Одна тілько русалонька Не зареготалась.

[9 серпня 1846, Київ]

Відьма

Поема

Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою Німим стінам передаю. Озовітеся ж, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою. Озовітесь! А за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще І нам усміхнеться. Поєднає з недолею І з людьми і скаже Спасибі нам. Помолиться Й тихо спати ляже. І примиренному присняться І люде добрі, і любов, І все добро. І встане вранці Веселий, і забуде знов Свою недолю. І в неволі Познає рай, познає волю І всетворящую любов.

Коло осіннього Миколи, Обідрані, трохи не голі, Бендерським шляхом уночі Ішли цигане. А йдучи - Звичайне, вольниє - співали. Ішли, ішли, а потім стали. Шатро край шляху розп'яли, Огонь чималий розвели І кругом його посідали.

Хто з шашликом, а хто і так, Зате він вольний, як козак Колись-то був. Сидять, куняють, А за шатром в степу співає, Неначе п'яна, з приданок Додому йдучи, молодиця:

«Ой у новій хаті Полягали спати, Молодій приснилось, Що мати сказилась, Свекор оженився, Батько утопився. І.. гу…»

Цигане слухають, сміються. «І де ті люде тут возьмуться? Оце, мабуть, із-за Дністра, Бо тут все степ… Мара! Мара!» - Цигане крикнули, схопились. А перед ними опинилось Те, що співало. Жаль і страх! В свитині латаній дрожала Якась людина. На ногах І на руках повиступала Од стужі кров; аж струпом стала. І довгі коси в реп'яхах О поли бились в ковтунах. Постояла, а потім сіла Коло огню, і руки гріла На самім полум'ї. «Ну, так! Оженився неборак!» - Сама собі вона шептала І тяжко, страшно усміхалась. Що ж се таке? Се не мара. Моя се мати і сестра. Моя се відьма, щоб ви знали.

Ц и г а н е

А відкіля ти, молодице?

В і д ь м а

Хто, я?

(Співає).

«Як була я молодиця, Цілували мене в лиця, А як стала стара баба, Цілували б, була б рада».

Ц и г а н

Співуча, нічого сказать. Якби собі таку достать, Та ще й з медведем…

В і д ь м а

Вы читаете Кобзар
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату