За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З богом заговорить… А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу, Й не знаєш, де дітись, І ждеш ного, того світу, Мов матері діти.
[Перша половина 1849, Косарал]
Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ за очі - Що буде, те й буде. Найду долю - одружуся, Не найду - втоплюся, Та не продамся нікому, В найми не наймуся. Пішов же я світ за очі, Доля заховалась; А воленьку люде добрі І не торговали, А без торгу закинули В далеку неволю… Щоб не росло таке зілля На нашому полю.
[Перша половина 1849, Косарал]
Нащо мені женитися? Нащо мені братись? Будуть з мене, молодого, Козаки сміятись. Оженився, вони скажуть, Голодний і голий, Занапастив, нерозумний, Молодую волю. Воно й правда. Що ж діяти? Навчіть мене, люде, Іти хіба до вас в найми? Чи до ладу буде? Ні, не буду чужі воли Пасти, заганяти; Не буду я в чужій хаті Тещу поважати. А буду я красоватись В голубім жупані На конику вороному Перед козаками. Найду собі чорнобривку В степу при долині - Високую могилоньку На тій Україні. На весілля товариство Вийде погуляти Та винесе самопали, Викотить гармату. Як понесуть товариша В новую світлицю, Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці. Як положать отамана В новій хаті спати, Заголосить, як та мати, Голосна гармата. Гукатиме, кричатиме Не одну годину. І рознесе тую славу По всій Україні.
[Перша половина 1849, Косарал]
Ой крикнули сірії гуси В яру на ставу; Стала слава на все село Про тую вдову. Не так слава, не так слава, Як той поговір, Що заїздив козак з Січі До вдови на двір. «Вечеряли у світлиці, Мед-вино пили І в кімнаті на кроваті Спочити лягли». Не минула слава тая, Немарне пішла: Удовиця у М'ясниці Сина привела. Вигодувала малого, До школи дала. А із школи його взявши, Коня купила, А коня йому купивши, Сідельце сама Самим шовком вишивала, Златом окула, Одягла його в червоний В жупан дорогий, Посадила на коника… «Гляньте, вороги! Подивітесь!» Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… А сама на прощу в Київ, В черниці пішла.
[Перша полонина 1849, Косарал]
«Якби тобі довелося В нас попанувати, То знав би ти, пане-брате, Як їх називати, Отих твоїх безталанних Дівчаток накритих. А то верзе бісизна-що Та й думає: «Ми-то! Ми-то людям покажемо Оцих безталанних Та навчимо шануватись Паничів поганих!» Шкода й праці! Поки села, Поки пани в селах, Будуть собі тинятися Покритки веселі По шиночках з москалями, І не турбуйсь, брате». «Добре,- кажу.- А все-таки Невеличку нате, Оцю одну, останнюю. Слухайте ж, панята.
Дівчата на луці гребли, А парубки копиці клали, Та, знай, на сонце позирали, Та нісенітницю верзли. Звичайне, хлопці. А дівчата, Мов ті сороки, цокотали Та до криниці учащали У яр погуляти. Найкращая з всього села Давненько вже у яр пішла, Узявши глечик; та й немає, А лановий і не шукає, Мов і не бачить. Не новий Оцей лукавий лановий. Стара собака, та ще й бита. У балці стало щось кричать, Побігли хлопці рятовать. Аж там панич несамовитий, Недоліток, таке творить, Сердешну дівчину мордує. Сердешна дівчина кричить. Прибігли хлопці, не рятують - Бояться пана. А один, Щонаймолодший, озирнувшись, Та вилами пана І просадив, мов ту жабу. Застогнав поганець Та й опрігся. Порадились, Дали в город знати; Суд наїхав, подивились, Попились завзято Судовики. Закували Хлопця молодого Та в тюрму захвасували… Та й більше нічого.
На верствовім шляху в полі Корчма під вербою Стоїть собі в холодочку, А попід корчмою Сидять в путах арестанти. Трохи одпочити Позволено бідолагам Та води напитись. Сидять собі, розмовляють, А дехто й куняв. А з-за гори поїжджане На шлях виїжджають, Аж три тройки. І, звичайне, Коло корчми стали - Дати коням одпочити, Та й дружки пристали Співаючи. Отож стали, Молодая встала, Взяла кварту оковити Та й почастувала Сердешного невольника І його сторожу. Коли дивиться, погляне… Боже! милий боже! Меж невольниками в путах Той самий єдиний Її месник безталанний - Несе з України Аж у Сибір ланцюг-пута… А ти будеш тута У розкоші і не будеш Ні знати, ні чути Його плачу вседневного… Не почастувала Свого месника святого І не привітала, Тілько глянула на його… Та й більше нічого.
Попереду поїжджане Рушили в дорогу, А за ними й невольники Побрязкали путом Понад шляхом. І нікого Не видно, не чути Коло корчми, одна собі Поки що осталась З шинкаркою; кругом неї Димом розстилалась В полі курява. І смерклось. І вік не великий, Не тілько день. На хуторі Танці та музики - Аж до півночі. Придане Постіль пішли слати У комору, а молода Вийшла мовчки з хати, Та й пропала. Скрізь шукали, До світу шукали, Та не найшли. Де ж поділась? Де? Помандрувала За невольником убогим У Сибір… Та й годі.
[Перша половина 1849, Косарал]
Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому? Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє - Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі! Не давав єси ніколи, Ніколи! ніколи! Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії! Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись, А тепер не маю навіть З ким поговорити! Тяжко мені, боже милий, Носити самому Оці думи. І не ділить Ні з ким,- і нікому Не сказать святого слова, І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого, І умерти!.. О господи! Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну!
[Перша половина 1849, Косарал]
Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині, І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поцілувались. Якого ж ми раю У бога благаєм? Ран у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі,- Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.
[Перша половина 1849, Косарал]
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Бувая, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї матері святої, Що в мир наш бога принесла…
Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на його надивитись, Наговоритись. - Це моє! Моє! - І дивиться на його, І молиться за його богу, І йде на улицю гулять Гордіше самої цариці. Щоб людям, бачте, показать Своє добро. - А подивіться! Моє найкраще над всіми! - І ненароком інший гляне. Весела, рада, боже мій! Несе додому свого Йвана. І їй здається, все село Весь день дивилося на його, Що тілько й дива там було, А більше не було нічого. Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі. І ти осталася, небого. І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату. А ти нездужаєш і встати, Щоб хоч огонь той розвести. В холодній молишся оселі За їх, за діточок.
А ти,
Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем-степом ідучи, Свого ти сина закриваєш. Бо й пташка іноді пізнає І защебече: - Он байстря Несе покритка на базар.
Безталанная! Де ділась Краса твоя тая, Що всі люде дивувались? Пропала, немає! Все забрала дитиночка І вигнала з хати, І вийшла ти за царину, З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази. А воно таке маленьке, Воно ще й не лазить. І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово! Ти зрадієш; і розкажеш Дитині правдиво Про панича лукавого, І будеш щаслива. Та не довго. Бо не дійде До зросту дитина, Піде собі сліпця водить, А тебе покине Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила, Та ще й вилає. За те, бач, Що на світ родила. І за те ще, що так тяжко Дитину любила. І любитимеш, небого, Поки не загинеш Межи псами, на морозі Де-небудь під тином.
[Перша половина 1849, Косарал]
На Великдень, на соломі Против сонця, діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами. Тому к святкам З лиштвою пошили Сорочечку. А тій стьожку, Тій стрічку купили. Кому шапочку смушеву, Чобітки шкапові, Кому свитку. Одна тілько Сидить без обнови Сиріточка, рученята Сховавши в рукава. - Мені мати куповала. - Мені батько справив. - А мені хрещена мати Лиштву вишивала. - А я в попа обідала,- Сирітка сказала.
