[Перша половина 1849, Косарал]
Було, роблю що, чи гуляю, Чи богу молюся, Усе думаю про його І чогось боюся. Дурна була, молодая,- Я все виглядала, Чи не шле за рушниками… І не сподівалась, Що він мене, дурну, дурить. А серце боліло, Ніби знало, що так буде, Сказати не вміло. А якби було сказало, То я б не любила, Може, була б до криниці У гай не ходила, А то вранці і ввечері Ходила, гуляла… Доходилась - осталася, Навіки осталась Дівувати. Тяжко мені У матері в хаті Старітися. А своєї Вже хати не мати! А ще й досі, чи роблю що, Чи то так гуляю, Усе думаю про його, І сама не знаю, Чого думаю! Чого я У той гай ходила? І за що його так довго, Так тяжко любила!
[Перша половина 1849, Косарал]
Буває, іноді старий Не знає сам, чого зрадіє, Неначе стане молодий, І заспіває… як уміє. І стане ясно перед ним Надія ангелом святим, І зоря, молодость його, Витає весело над ним. Що ж се зробилося з старим, Чого зрадів оце? Того, Що, бачите, старий подумав Добро якесь комусь зробить. А що ж, як зробить? Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! Не раз такому любо стане, Не раз барвінком зацвіте. Отак, буває, в темну яму Святеє сонечко загляне, І в темній ямі, як на те, Зелена травка поросте.
[Перша половина 1849, Косарал]
Хіба самому написать Таки посланіє до себе Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, Того писанія святого, Святої правди ні од кого, Та й ждать не маю од кого, Бо вже б, здавалося, пора: Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря», А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! - Без неї, може, обійдусь,- А ради жду собі, поради! Та, мабуть, в яму перейду Із москалів, а не діждусь! Мені, було, аж серце мліло,- Мій боже милий! як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю? Чи варт вона огня святого?.. Бо хоч зостаріюсь затого, А ще не знаю, що роблю. Пишу собі, щоб не міняти Часа святого так на так, Та іноді старий козак Верзеться грішному, усатий, З своєю волею мені На чорнім вороні-коні! А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні. Чи доля так оце зробила? Чи мати богу не молилась, Як понесла мене? Що я - Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю Та смерть із степу виглядаю, А за що, єй-богу, не знаю! А все-таки її люблю, Мою Україну широку, Хоч я по їй і одинокий (Бо, бачте, пари не найшов) Аж до погибелі дійшов.
Нічого, друже, не журися! В дулевину себе закуй, Гарненько богу помолися, А на громаду хоч наплюй! Вона - капуста головата. А втім, як знаєш, пане- брате, Не дурень, сам собі міркуй.
[Перша половина 1849, Косарал]
Дурні та гордії ми люди На всіх шляхах, по всій усюді, А хвалимось, що ось-то ми І над землею, і водою І од палат та до тюрми Усе царі, а над собою Аж деспоти - такі царі, І на престолі і в неволі. І все то те по добрій волі, По волі розуму горить, Як той маяк у синім морі, Чи те… в житейськім. Само так У нас у костяній коморі Горить розумний той маяк, А ми оливи наливаєм Та байдуже собі співаєм - Чи то в годину, чи в напасть.
Орли, орли ви сизокрилі, Поки вам лихо не приснилось, Хоч невеличке, хоч на час! А там - під лавою в шиночку Сховаєтесь у холодочку. Огонь небесний той погас, І в тую костяну комору Полізли свині ізнадвору, Мов у калюжу, та й сопуть. І добре роблять, що кують На руки добрії кайдани Та чарки в руки не дають Або ножа, а то 6 зарані Гарненько з лиха б напились, А потім з жалю заридали Та батька, матір прокляли І тих, що до хреста держали. А потім ніж - і потекла Свиняча кров, як та смола, З печінок ваших поросячих. А потім…
[Перша половина 1849, Косарал]
І золотої й дорогої Мені, щоб знали ни, ве жаль Моєї долі молодої: А іноді така печаль Оступить душу, аж заплачу. А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, Одно-однісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодість моя. Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки. Що так Даремне, марне пролетять Його найкращії літа, Що він не знатиме, де дітись На сім широкім вольнім світі, І піде в найми, і колись, Щоб він не плакав, не журивсь, Щоб він де-небудь прихиливсь, То оддадуть у москалі.
[Перша половина 1849, Косарал]
Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому. Веселеє колись село Чомусь тепер мені, старому, Здавалось темним і німим, Таким, як я тепер, старим. І бачиться, в селі убогім (Мені так бачиться) нічого Не виросло і не згнило, Таке собі, як і було. І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба, Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі. Ставок, гребелька, і вітряк З-за гаю крилами махає. І дуб зелений, мов козак Із гаю вийшов та й гуляє Попід горою; по горі Садочок темний, а в садочку Лежать собі у холодочку, Мов у раю, мої старі. Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає… Нехай з святими спочивають Мої старі… «Чи жива Ота Оксаночка?» - питаю У брата тихо я. «Яка?» «Ота маленька, кучерява, Що з нами гралася колись. Чого ж ти, брате, зажуривсь?» «Я не журюсь. Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того. З байстрям вернулась. Острижена. Було, вночі Сидить під тином, мов зозуля, Та кукає; або кричить, Або тихесенько співає Та ніби коси розплітає. А потім знов кудись пішла, Ніхто не знає, де поділась, Занапастилась, одуріла. А що за дівчина була, Так так що краля! і не вбога, Та талану господь не дав…» А може, й дав, та хтось украв, І одурив святого бога.
[Перша половина 1849, Косарал]
Готово! Парус розпустили, Посунули по синій хвилі Помеж кугою в Сирдар'ю Байдару та баркас чималий. Прощай, убогий Косарале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два літа. Спасибі, друже; похвались, Що люде і тебе знайшли І знали, що з тебе зробити. Прощай же, друже! Ні хвали, Ані ганьби я не сплітаю Твоїй пустині; в іншім краю, Не знаю, може, й нагадаю Нудьгу колишнюю колись!
[Друга половина 1849, Косарал]
Ми восени таки похожі Хоч капельку на образ божий, Звичайне, що не всі, а так, Хоч деякі. Крутий байрак, Неначе циган чорний, голий, В діброві вбитий або спить. А по долині, по роздоллі Із степу перекотиполе Рудим ягняточком біжить До річечки собі напитись. А річечка його взяла Та в Дніпр широкий понесла, А Дніпр у море, на край світа Билину море покотило Та й кинуло на чужині. І жаль тобі її стане, Малої билини. Підеш собі, зажурившись, Гаєм по долині; Гай шепоче, гнуться лози В яру при дорозі, Думи душу осідають, І капають сльози. І хочеться сповідатись, Серце розповити, І хочеться… Боже милий! Як хочеться жити, І любити твою правду, І весь світ обняти!
Благо тобі, друже-брате, Як є в тебе хата. Благо тобі, як у хаті Є з ким розмовляти. Хоч дитина немовляща, І воно вгадав Твої думи веселії… Сам бог розмовляє Непорочними устами.
А тобі, мій одинокий, Мій друже єдиний, Горе тобі на чужині Та на самотині. Хто з тобою заговорить, Привітає, гляне?.. Кругом тебе простяглася Трупом бездиханним Помарнілая пустиня, Кинутая богом.
[Друга половина 1849, Косарал]
Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! Забирають, не вертають Ніколи нічого! І не благай, бо пропаде Молитва за богом. І четвертий рік минає Тихенько, поволі, І четверту начинаю Книжечку в неволі Мережати,- змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині, Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Нігде на світі! Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого бога! Нема на що подивитись, З ким поговорити. Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю… Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну… Може, ще я поділюся Словами-сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Бо немає в мене роду На всій Україні, Та все-таки не ті люде, Що на цій чужині! Гуляв би я понад Дніпром По веселих селах Та співав би свої думи, Тихі, невеселі. Дай дожити, подивитись, О боже мій милий! На лани тії зелені І тії могили! А не даси, то донеси На мою країну Мої сльози; бо я, боже! Я за неї гину! Може, мені на чужині Лежать легше буде, Як іноді в Україні Згадувати будуть! Донеси ж, мій боже милий! Або хоч надію Пошли в душу… бо нічого, Нічого не вдію Убогою головою, Бо серце холоне, Як подумаю, що, може, Мене похоронять На чужині,- і ці думи Зо мною сховають!.. І мене на Україні Ніхто не згадає!
