А може, тихо за літами Мої мережані сльозами І долетять коли-небудь На Україну… і падуть, Неначе роси над землею, На щире серце молодеє Сльозами тихо упадуть! І покиває головою, І буде плакати зо мною, І, може, господи, мене В своїй молитві пом'яне!
Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести, Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи.
[Перша половина 1850, Оренбург]
Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть за ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо. Забирають, не вертають Ніколи нічого, І не благай, бо пропаде Молитва за богом.
Каламутними болотами, Меж бур'янами, за годами Три года сумно протекли. Багато дечого взяли З моєї темної комори І в море нишком однесли. І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро, Мої літа, моє добро, Мою нудьгу, мої печалі, Тії незримії скрижалі, Незримим писані пером. Нехай гнилими болотами Течуть собі меж бур'янами Літа невольничі. А я! Такая заповідь моя! Посиджу трошки, погуляю, На степ, на море подивлюсь, Згадаю дещо, заспіваю Та й знов мережать заходжусь Дрібненько книжечку. Рушаю.
[Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]
Ми заспівали, розійшлись, Без сльоз і без розмови, Чи зійдемося ж знову? Чи заспіваємо коли? А може, й те… Та де? Якими? І заспіваємо яку? Не тут і, певне, не такими! І заспіваєм не таку! І тут невесело співали, Бо й тут невесело було, Та все-таки якось жилось, Принаймні вкупі сумували, Згадавши той веселий край, І Дніпр той дужий, крутогорий, І молодеє теє горе!.. І молодий той грішний рай!
[Перша половина 1850, Оренбург]
Не молилася за мене, Поклони не клала Моя мати; а так собі Мене повивала, Співаючи: «Нехай росте Та здорове буде!» І виріс я, хвалить бога, Та не виліз в люде. Лучче було б не родити Або утопити, Як мав би я у неволі Господа гнівити.
А я так мало, небагато Благав у бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку? щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри, Та на лани золотополі, Та на високії могили; Дивитись, думати, гадать: Коли-то їх понасипали? Кого там люде поховали? І вдвох тихенько заспівать Ту думу сумную, днедавну, Про лицаря того гетьмана, Що на огні ляхи спекли. А потім би з гори зійшли; Понад Дніпром у темнім гаї Гуляли б, поки не смеркає, Поки мир божий не засне, Поки з вечерньою зорьою Не зійде місяць над горою, Туман на лан не прожене. Ми б подивились, помолились І, розмовляючи, пішли б Вечеряти в свою хатину.
Даєш ти, господи єдиний, Сади панам в твоїм раю, Даєш високії палати. Пани ж неситії, пузаті На рай твій, господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.
Я тілько хаточку в тім раї Благав, і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі.
[Перша половина 1850, Оренбург]
Петрусь
Поема
Були на хуторі пани, І пан і пані небагаті. І дочечка у їх росла, Уже чимала піднялась;
І генерал її посватав, Бо страх хорошая була, А генерал був страх багатий, От і талан господь послав На вбогий хутір, ублагали Царя небесного! Взяли Її гарненько одягли Та у неділю й повінчали, І генеральшею назвали, І цугом в Київ повезли. Було на хуторі погане Мале байстря, свиней пасло, Петрусем звалось; на придане Воно за панною пішло У генеральськеє село Свиней же пасти, безталанне.
За балом бал у генерала, За генеральшею чимала Орда панів і паничів; І генеральша уночі Тихенько плакать собі стала. «Занапастила мене мати, Зов'яне марне у палатах Краса і молодість моя». «Ти, душко, плачеш?» - «Хто се, я? Ні, я не плачу…» - «Знаєш, Маню, У городі тепер армяни, Купи собі, мамуню, шаль». «Мені не треба тії шалі». «Не завдавай же серцю жалю! Купи, голубко! Не печаль Мого ти серця! А весною В Париж поїдемо з тобою Або поїдемо в село, Як схочеш, серце». Тихо, тихо Зима минала, кралось лихо Та в самім серці й уляглось У генеральші молодої. Поїхали в село весною, В селі банкети загули, А генеральша плаче, плаче, А генерал того не бачить, А всі вже бачили в селі.
З нудьги із двору погуляти Якось, задумавшись, пішла, Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» - «Авжеж, я». «Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили». Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним одна І виростала, й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші пропили… І тяжко, тяжко заридала. «Ходімо, серце, погулять! Ходім, Петрусю, в сад, в палати» «А хто ж тут буде доглядать, Хто попасе мої ягнята?» «Нехай хто хоче!» - Й повела Його в палати. А в палатах Причепурила, одягла, А потім в школу оддала. І любо їй. Нехай радів, Поки надія серце гріє, Поки росте з того зерна Або кукіль, або пшениця. Бо ми не знаєм, що твориться У його там. А він хоч зна, Та нам не скаже. Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? Не оддала б… А втім, не знаю… Бо всякі матері бувають.
Минають дні собі поволі, Петрусь до школи та із школи З книжками ходить та росте. Сама аж ніби молодіє, І генерал собі радіє, Що діло, бачите, святе Удвох-таки вони зробили.
Петра на волю одпустили, Зимою в Київ одвезли, І там у школу оддали, І там чимало поповчили. Вернувся з Києва Петрусь Уже Петром і паничем, І кучері аж по плече, І висипався чорний ус, І ще… Та се ще не втече, Розкажем іноді колись Про те, що снилося Петрові. А генеральші чорнобровій Що тепер снилося? то ми Оце й розкажемо.
Перед іконою пречистої Горить лампада уночі. Поклони тяжкії б'ючи, Ридала, билася… нечистую Огненную сльозу лила. Вона благала пресвятую, Щоб та її… щоб та спасла, Щоб одуріть їй не дала - Пренепорочная! І всує. Молитва їй не помогла: Вона, сердешна, одуріла, Вона, небога, полюбила Свого Петруся. Тяжко їй! Душі негрішній, молодій! Та що ж робить Не стало сили, Сердега разом одуріла. Та й як його одній святії Прожити літа молодії? Вони ж не вернуться! Як хоч, А лихо, кажуть, перескоч, А то задавить. Генеральша Не перескочила, бо їй Хотілось жити, молодій! Хотілося б… Густенька каша, Та каша, бачте, та не наша, А наш несолений куліш - Як знаєш, так його і їж.
«Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце! мій ти сину! Рятуй мене, рятуй! рятуй! О матер божая! розкуй Мою ти душу!» І ридала, І батька й матір проклинала, І все на світі. А Петрусь, Її єдиная дитина, Гуляв собі пренеповинний В саду та арію якусь Мугикав стиха. Більш нічого Петрусь не бачив. А небога Сама не знає, що робить? І що їй діяти з собою? Або сховатись під водою, Або принамені розбить О стіну голову… «Поїду в Київ, помолюся. Молитва, може, прожене Диявола… О! мій Петрусю! Молитва не спасе мене, Я у Дніпрові утоплюся!»
Моліте господа, дівчата, Моліте господа, щоб мати І вас отак не завдала За генерала, за палати І вас отак не продала. Любітесь, діточки, весною. На світі є кого любить І без користі. Молодою, Пренепорочною, святою В малій хатині буде жить Любов та чистая. І буде Святий покой ваш стерегти І в домовині. Що ж то буде З превосходительною? Що ти Тепер робитимеш з собою, З своєю божою красою? Хто стерегтиме твій покой, Украдений твоїм Петрусем? Хіба архістратиг? Та й той Не встереже тепер. Боюся, І вимовить боюсь тепер Твоє грядущеє…
У Київ їздила, молилась, Аж у Почаєві була. Чудовная не помогла, Не помогла святая сила. А ти аж плакала, молилась - Та й занехаяла. Везла Назад гадюку в серці люту Та трошки в пляшечці отрути. Не їла три дні й не пила, Вернувшись з прощі. І три ночі Не спала; впали карі очі, Засохли губи; і вночі Щось, ходя, шепче сміючись. Аж тиждень так собі нудила, А потім трути розвела І генерала напоїла Та й спать, упоравшись, лягла. «Тепер старого поховаю, А молодого привітаю Та й буду жить собі та жить, Петруся-серденько любить»,- Подумала чи то сказала. Хотіла спать, але не спала. І ждала світу, і дожить До світу божого боялась.
І задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде. Аж гуде, З усіх усюд народу йде, Та щось шепочуть про отруту І судових неначе ждуть, І разом стихли на минуту. Приїхали; ножі беруть, І генерала розчиняють, І яд находять в животі. Громада глухо присягає. Заприсягла. Питає суд: «Тепер скажіте, християни, Хто отруїв його?» Гудуть, Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» Громада зично загула.
Тойді на ґанок виходжає І до громади промовляє Петрусь. І каже: «Я зробив, Я генерала отруїв, А ви не знаєте нічого!» Взяли Петруся молодого Та в город в путах одвезли. Його недовго мордували В тюрмі, в суді, а в добрий час В кайдани добре закували, Переголили про запас; Перехрестивсь, отак убраний, І поволік Петрусь кайдани Аж у Сибір…
[Перша половина 1850, Оренбург]
Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню абощо та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. І справді так. Мені байдуже За простих сірих сіромах,- Вони і господом забуті! Так що ж мені тут гріти-дути! А де оті?.. Невже в сажах Годує хам собі на сало? А може, й так? Добра чимало Вони творили на землі, Ріками сльози розлили, А кров морями. Люде знають, Кого годують, доглядають. І що ж ви скажете: за славу Лили вони моря кроваві Або за себе? Ні, за нас! За нас, сердешних, мир палили! Поки їх в саж не засадили. Якби не те, то певне б пас Свинар в толоці. Кляті! кляті! Де ж слава ваша?? На словах! Де ваше золото, палати? Де власть великая? В склепах, В склепах, поваплених катами, Такими ж самими, як ви. Жили ви лютими звірми, А в свині перейшли!.. Де ж ти? Великомучениче святий? Пророче божий? Ти меж нами, Ти, присносущий, всюди з нами Витаєш ангелом святим. Ти, любий друже, заговориш Тихенько-тихо… про любов Про безталанную, про горе; Або про бога та про море, Або про марне литу кров З людей великими катами. Заплачеш тяжко перед нами, І ми заплачемо… Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах, І ми, читая, оживаєм І чуєм бога в небесах. Спасибі, друже мій убогий! Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину… Перед богом Багато, брате, заробив! Ти переслав мені в неволю Поета нашого,- на волю Мені ти двері одчинив! Спасибі, друже! Прочитаю Собі хоть мало… оживу… Надію в серці привітаю, Тихенько-тихо заспіваю І бога богом назову.
[Перша половина 1850, Оренбург]
