голосом. — Чому ж вона не могла сама переговорити зі мною?
Вони сіли.
— Це для неї було б дуже трудно, важко… Вона ж любить вас, містер.
— Вона відмовляється бути моєю дружиною? — швидко запитав Престо.
— Так, на превеликий жаль.
— О боже мій! Але ж чому? Яка причина?
— Я думаю, що ви самі знаєте її не гірше, ніж я.
— Мерзенний наклеп у газеті. Але ж ця справа уже кінчена, — гарячився Престо.
— Ця справа не може бути кінченою, містер Престо. Ви знаєте прислів’я: «Кидай грязюкою, щось та залишиться».
— Нічого не залишиться. Одруження — найкращий спосіб змити цю грязь. Та й чи варто звертати увагу?
— Вислухайте мене, містер Престо. Повірте, що я сам глибоко засмучений тим, що ваше одруження не відбудеться. Проте я цілком згоден з Еллен. Цього не повинно бути.
— Але чого ж тоді… досі вона нічим не дала зрозуміти, що її відповідь буде негативна?
— Вона жаліла вас і турбувалася про долю картини, не хотіла завдавати вам жалю, поки не буде знято останній кадр. Ви ж теж хотіли приховати від неї наклепи в газетах.
— Може, у неї знову виникли сумніви в тому, чи з любові я одружуюсь із нею, чи тільки з благородних мотивів?
— Вона вірить у вашу любов так само, як і я, і не сумнівається, що ви її щиро кохаєте. Але послухайте, що вона каже: «Про наклепи знає вся країна. І мене тепер знає вся країна як новоз’явлену кінозірку. І чим більша буде моя слава, чим вищий п’єдестал, тим більше людей показуватимуть на мене пальцями, двозначно підморгуватимуть, говоритимуть: «Це, знаєте, та сама…» Хіба мало людей покривали одруженням незаконний зв’язок, але пляма все-таки лишалася?
— Але ж наші стосунки були завжди чисті!
— Не сумніваюсь у цьому ні на хвилину, — промовив Баррі. — Але ж саме в цьому й полягає весь жах наклепу: кожен може вірити чи не вірити йому.
Престо схопився за голову і вигукнув:
— Від цього можна збожеволіти! Невже вона вирішила відмовитися й од артистичної кар’єри? Адже вона відразу дістала те, про що даремно мріють мільйони людей…
— Славу, гроші, хочете ви сказати? — перебив Баррі. — Честь людини дорожча від слави і грошей. Принаймні ми з Еллен так думаємо.
— Я думаю так само, — з деяким незадоволенням відповів Престо. — Але це втрата для мистецтва, для людей.
— Ви самі колись розповідали мені, що якась психопатка просила вас зберегти свою потворність, вашу невигойну рану для мистецтва і людей. І ви цілком розумно відповіли їй тоді, що така вимога безглузда і егоїстична.
Престо розумів правдивість цих доводів. Він був пригнічений і обеззброєний.
Вони сумно дивились один на одного. Нарешті, Престо сказав:
— Що ж ви з нею думаєте робити?
— Стати невідомими, виїхати туди, де нас ніхто не знає, і жити скромно і непомітно… І ще Еллен просила передати, що вона щиро бажає вам щастя і ніколи не забуде вас… Я не сумніваюсь, що вона нікого більш не полюбить, Еллен не така дівчина. Але життя її розбите. — Баррі підвівся і простягнув Престо руку, яка тремтіла від хвилювання. — Дякую вам, містер Престо, за все, і прощайте.
— Але хіба я не можу побачити її, попрощатися з нею? — вигукнув Престо.
— Для неї це було б занадто тяжко. Вона вже виїхала з дому.
І Баррі нетвердою ходою людини, яка глибоко страждає, вийшов з кімнати.
Престо опустився на стілець і стис голову руками.
Увійшов Себастьян, зітхнув, трохи потоптався біля дверей і сказав:
— Міс Кей поїхала, а містер Баррі замовив автомобіль.
— Я знаю, Себастьян, — відповів Престо, не відриваючи рук од голови.
Себастьян не виходив, він зітхав біля дверей.
— Я знаю також, про що ти хочеш запитати мене, — сказав Престо. — Міс Еллен і містер Баррі виїхали зовсім. Весілля не буде. Ми знову лишились удвох із тобою, старина.
В кімнаті на якийсь час настала тягуча і нестерпна тиша. Потім, немовби забувши про те, що в кімнаті Себастьян, Престо сказав сам собі вголос:
— А втім, ні. Тепер я не один. Правда, вороги завдали надзвичайно тяжкого удару. Ну що ж, цим самим вони тільки допомогли мені ще ясніше визначити свій шлях. Тепер мене вже ніхто не зіб’є, — я мститиму і боротимусь до останнього подиху.
Себастьян із страхом і повагою дивився на палаюче обличчя Тоніо, сповнене рішучості і гніву.
Олександр Бєляєв
Аріель
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ПО КОЛАХ ПЕКЛА
Аріель сидів долі біля низького вікна своєї кімнати, що нагадувала чернечу келію. Стіл, табурет, постіль і циновка в кутку — оце і всі меблі.
Вікно виходило у внутрішній двір — сумний і тихий. Ні кущика, ні травички — пісок і гравій, ніби куточок пустелі, огороджений чотирма тюремними стінами похмурої будівлі з малесенькими віконцями. Над плоскими покрівлями здіймались верхівки пальм густого парку, що оточував школу. Висока огорожа відділяла парк і будову од зовнішнього світу.
Глибоку тишу порушувало тільки поскрипування гравію під неквапливими кроками вчителів і вихователів.
В таких же убогих, як і в Аріеля, кімнатах жили вихованці, привезені в мадраську школу Дандарат з усіх кінців світу. Серед них були і восьмирічні, і дорослі юнаки та дівчата. Вони складали одну сім’ю, але в їх неголосних і скупих словах, у їх очах не можна було помітити ні любові, ні дружби, ні симпатії, ні радості під час зустрічі, ні горя під час розлуки.
Вихователі й учителі: індуси-браміни, гіпнотизери і європейці, переважно англійці, — окультисти нових формацій — всіма засобами викорінювали ці почуття уже з перших днів перебування вихованців у школі.
На Аріелі була туніка — сорочка з короткими рукавами з грубої тканини. На ногах не було навіть сандалій.
Це був високий на зріст світловолосий юнак років вісімнадцяти. Але на вигляд йому можна було дати іноді й менше: світлосірі очі дивилися з дитячою простодушністю, хоч на високому чолі вже намічались легенькі зморшки, як у людини, що немало пережила й передумала. Колір його очей і волосся вказував на європейське походження.
Обличчя Аріеля з правильними англосаксонськими рисами було непорушне, як маска. Він байдуже дивився у вікно, як дивиться людина, що поринула в глибокий роздум.
Так воно й було: наставник Чарака-бабу примушував Аріеля вечорами підводити підсумки дня — згадувати всі події, що відбулися від сходу до заходу сонця, перевіряти своє ставлення до них, перевіряти свої думки, бажання, вчинки. Перед нічним спочинком Аріель мусив давати звіт — сповідатися перед Чаракою.
Заходило сонце, освітлюючи крони пальм і хмари, що швидко мчали в небі. Дощ тільки-но перестав, і знадвору в келію проникало тепле вологе повітря.
Що ж сталося за день?
Прокинувся Аріель, як завжди, на світанку. Обмивання, молитва, сніданок у загальній столовій. На товстому дерев’яному підносі подавали лчі-коржики з борошна, зовсім неїстівні смажені земляні горіхи і воду в глиняних глечиках.
Вихователь Сатья, як завжди, переводячи важкий погляд з одного вихованця на іншого, говорив їм, що їдять вони банани, смачні рисові коржики з цукром і п’ють густе молоко. І школярі, піддаючись навіюванню, з задоволенням з’їдали всі подані страви. Лише один хлопчик-новачок, ще не підготовлений до масового гіпнозу, спитав:
— Де ж банани? Де рисові коржики?
Сатья підійшов до новачка, підвів за підборіддя його голову і владно сказав, суворо глянувши в очі:
— Спи! — І повторив навіювання, після чого і цей хлопчик почав з апетитом їсти тверді горіхи, вважаючи їх за банани.
— А ти чому наділа шарф? — спитав інший наставник, худий індус з чорною бородою і бритою головою, звертаючись до дівчинки років дев’яти.
— Холодно, — відповіла вона, мерзлякувато знизуючи плечима. її морозило.
— Тобі жарко. Зніми зараз же шарф!
— Ух, яка спека! — вигукнула дівчинка, знімаючи шарф, і провела по чолу рукою, ніби витираючи піт.
Сатья співучим голосом почав читати повчання: вихованці не повинні відчувати ні холоду, ні спеки, ні болю. Дух мусить торжествувати над тілом!
Діти сиділи тихо, рухи їх були мляві, апатичні.
Раптом той самий хлопчик, який на початку сніданку спитав: «Де ж банани?» — вихопив у сусіда шматок лучі і, голосно засміявшись, вкинув його собі в рот.
Сатья вмить опинився біля неслухнянця і смикнув його за вухо. Хлопчик голосно заплакав. Усі діти ніби скам’яніли перед таким нечуваним порушенням дисципліни. Сміх і сльози нещадно викорінювались у цій школі. Сатья схопив однією рукою хлопчика, другою — широкий глечик. Хлопчик зовсім стих, лише руки й ноги його тремтіли.
Аріелю стало жаль новачка. Щоб не виказати своїх почуттів, він схилив голову. Так, йому було жаль цього восьмирічного малюка. Проте Аріель знав, що, співчуваючи товаришеві, він робить велику провину, в якій повинен покаятися своєму вихователеві Чараці.
«Може, покаятися?» майнула думка, та Аріель поборов її. Він звик до обережності, потайності навіть у своїх думках.
За наказом Сатьї слуга вивів хлопчика з глечиком на голові. Сніданок закінчився в цілковитій мовчанці.
В цей день
