— Це маячня. Цього не може бути…
Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима туди-сюди, немов вирячкуватий гекон у джунглях. Затим він різко нахилився і, обпершись ліктями на стіл, підсунувся впритул до Тьомика. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика — насуплено, прискіпливо і підозріло, а Тьомик директора — з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький розкрив рота, збираючись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.
— Так, пане президенте… — відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. — Він переді мною… Е- е-е, везуть? Кого везуть?
Коли спортивний директор розірвав зв’язок, його обличчя набуло крейдяного кольору, а лоб напружився так, що здавалося ще трохи і шкіра на ньому полопається.
— Щось мені це не подобається, хлопче, — спопеляючи Артема поглядом, прошипів він. Як і раніше, англійською.
— Мені, чесно кажучи, теж, — пролопотів Тьомик українською, від чого його співрозмовників ледь не хватонув параліч.
Мій друзяка не став дожидатись появи справжнього Реймандо. Заверещавши «Банза-а-ай!!!», він зірвався на ноги, перескакнув через стіл і вискочив із кабінету.
— Тримайте його! Ловіть шельму! — заричав Триндецький і метнувся навздогін.
Щоправда, Міша Шимпанзюк зорієнтувався в ситуації краще. Він не став переслідувати втікача. Тлустий функціонер схопився за трубку стаціонарного телефону, що стояв на столі, й миттю набрав номер служби безпеки спортивної бази.
— Говорить Шимпанзюк. Негайно заблокуйте всі зовнішні двері й анулюйте електронну перепустку, видану на ім’я Реймандо Джуніперо. Це терміново!.. Зроблено? Дякую. І ще — про кожного, хто намагатиметься залишити базу, мерщій повідомляйте мені…
…Промайнув ще один тиждень.
Тьомик безслідно зник. Таке з ним і раніше бувало, проте цього разу все було інакше, і я мав усі підстави хвилюватися. Причому дуже сильно хвилюватися, оскільки мій бідолашний цілий тиждень друзяка не виходив за межі тренувальної бази «Торпедо».
Востаннє я говорив із ним рівно сім днів тому, коли захеканий і наполоханий Артем подзвонив і повідомив, що його викрито, а на базу їде справжній Реймандо Джуніперо у супроводі італійського посла. Він також встиг сказати, що всі двері заблоковано і він не може вибратися з бази, після чого зв’язок розірвався. З того часу телефон залишався включеним, однак на мої дзвінки більше ніхто не відповідав…
Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі кіровоградських «Крилатих комбайнерів», команду, котра перший рік виступала у Вищий Лізі й на той момент займала передостаннє місце у турнірній таблиці чемпіонату. Від матчу не очікували жодних несподіванок — торпедівці мали впевнено перемогти. Більше того, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги Чемпіонів краща команда України повинна була вигравати, аби реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, однак я все ж увімкнув телевізор, сподіваючись, якщо не побачити свого напарника, то принаймні віднайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.
Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо —
Розмірковуючи отак про нещасливу долю свого товариша, я не відразу втямив, що на полі відбувається щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від одного імені свого грізного суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вже вела в рахунку 0:3! При цьому продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я пролупив баньки і став уважніше слідкувати за подіями на полі.
Поволі я ухопив, що виною всьому Кузьо Дерипаща — молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар абсолютно не контролював м’яча. Подекуди він грав більш-менш нормально, зате іноді поводився немов п’яний. Всі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а виключно через те, що Дерипаща просто не міг втримати шкіряну кулю в руках. На 35 хвилині тренер вирішив замінити Кузю, однак запасний страж воріт повівся ще більш дивно і неадекватно. Замість того, щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік у роздягальню. Третій голкіпер на той момент заліковував травму стопи і не був заявлений на цей матч. Таким чином столичній команді довелося продовжити гру з Кузею на брамі.
У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», неначе спілі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися. Їхні дії розладналися, перетворивши оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. Більше того, за відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янко столичні футболісти абсолютно нічого не могли створити біля воріт суперника. Атака, як то кажуть, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагало ні ображене й грізне гудіння стадіону, ні істеричні й заливисті крики головного тренера.
Щоправда, коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і почав методично зважувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заходився наспівувати мелодію похоронного маршу. Це навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном, а Кузю Дерипащу примусило замислитися над заповітом. Після того, як на табло засвітилося «0:6», всі, хто мав хоч яке-небудь відношення до ФК «Торпедо», починаючи з прибиральниці на тренувальній базі й закінчуючи президентом клубу, думали лиш про одне: Господи, зроби так, щоб цей кошмар швидше закінчився.
Матч завершився з розгромним рахунком «1:7».
Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами спецназу. Джуніперо подзвонив своєму агенту і сказав: «До сраки все, я хочу назад до „Інтера“». Президента клубу повезли в лікарню з підозрою на інсульт.
Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування…
— Де ти був увесь цей час? — пройшло, мабуть, секунд із тридцять, перш ніж я зміг вичавити з себе ці слова.
Переді мною сидів Тьомик, а поряд нього якийсь миршавий, але строгий на вигляд чоловічок зі зморщеним лицем, кучерявим волоссям середньої довжини та тонкими дротяними окулярами. Мене дивував не стільки факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), скільки сама присутність Тьомика — живого й неушкодженого — та ще й у компанії дивного чоловіка, який скидався не то на вимогливого університетського професора, не то на хірурга.
Але не тільки це викликало моє заціпеніння. Гості вмостились посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою вони поставили емальований тазик, в якому лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Причому не гривень і не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювались і сортувались у три різні купки. Наметаним оком афериста я миттю зауважив, що між собою Тьомик та кудлатий коротун ділять гроші порівну, однак потому мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Цебто увесь банк розбивається за схемою 50–30–20.
— На базі «Торпедо», — зрештою незворушно відповів напарник.
— На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.
— Ну, знайшлись добрі люди, які мене прихистили… прямо на базі… — загадково пробубонів
