Тьомик.
За спиною мого друзяки працював телевізор.
— Чувак, а звідки такі гроші? — зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу питаю у товариша.
— З тоталізатора.
— Якого ще тоталізатора? Ти що геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?
— Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це — відмінно спланована операція. Гроші, які ти бачиш перед собою, — найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.
Спливло кілька хвилин. Я все ще мовчки спостерігав, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і розпаюють гроші. Зрештою Тьомик змилувався і менторським тоном розтлумачив:
— Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж у 5 м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був 27,5 до 1. Круто, ге? — підморгнув мені мій друзяка.
Я не вірив тому, що чую. Тьомик на відміну від мене ніколи не був улюбленцем долі. Швидше навпаки. Незважаючи на талант та які-не-які шулерські здібності, ба навіть попри мій багаторічний вишкіл Артем ніколи не доводив до пуття жодної серйозної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. А тому останнє, у що я міг повірити, — це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.
— По-моєму, колего, — звертаюсь до напарника, — ти припудрюєш мені мізки. Не хочеш розповісти всю правду?
— Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут усі документи.
Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції, що підтверджували зроблені ставки та отримання грошей після виграшу.
«Хай так, — подумав я, — але це точно ще не вся історія».
По телевізору саме показували передачу, в якій розповідалося про вчорашній матч, що вже встиг стати легендою. Журналіст брав інтерв’ю у Кузі Дерипащі, запитуючи, що все ж таки скоїлося. Кузьо розводив руками, зітхав і, схлипуючи, бубнів: «Я не знаю. У мене голова трохи крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, може, з’їв щось не те».
Зненацька до мене дійшло…
— І що це було? — грізно питаю.
— Тобто? — звів очі Артем.
— Що трапилося з голкіпером?
— Яким голкіпером? — продовжував клеїти дурня мій напарник.
— З Кузею, трясця його матері, Дерипащею!
— Максе, — Тьомик аж світився чесністю, наче пописько на Пасху, — я не розумію про що ти говориш.
У цей момент курдупель на хвильку відірвався, припинивши рахувати гроші. Він завченим рухом поправив окуляри і пробубнів:
—
Спершу я подумав, що той недомірок обклав мене якоюсь страшною заморською лайкою, а тому, зрозуміло, образився.
— Як ти мене обізвав? — вишкіряюсь до незнайомця.
— Я нікого не обзивав, шановний. Я лиш розтлумачив, що то був
Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.
— Ви знущаєтесь з мене, так? — починаю закипати.
— Ні, — тим самим незворушним голосом повторив коротун.
— Тоді поясність усе без матюків.
Артем швидко замотав головою, показуючи, що не бажає продовження цієї розмови. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі акурат у мене на переніссі, він проказав, неначе робот ледь-ледь ворушачи губами:
— У воротаря була вестибулярна атаксія[4] через передозування фенобарбіталом[5].
Природно, я нічого не зрозумів. Різко скрутивши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем на недоростка і прошипів:
— Чувак, я його зараз вдарю.
— Максе, прошу тебе, давай без спецефектів! — Артем замахав руками. — Не треба нікого лупити!
— Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!
— Певно, ви мали на увазі, що дійшли до стану афекту? — безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.
Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поспішив втрутитися.
— О’кей! О’кей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузю вело, крутило й теліпало.
— А другий «кіпер»? — не відставав я. — Що з ним?
Артем зітхнув і потупив оченята.
— Діарея, — прогугнив замість нього незнайомець, не відриваючись від грошей.
— Це понос? — уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.
— Дуже сильний понос, — видихнув Тьомик.
У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, але тренерський штаб потерпів поразку і змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».
Я весь затремтів, ледь стримуючись, аби не дати Тьомику в морду.
— Ти варвар, Тьомо… — захрипів я. — Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Ти сраний поц, чувак! І я кажу тобі це прямо в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?
Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже готовий був нам’яти напарнику вуха, коли Тьомик обірвав мене:
— Максе, агов! Тобі що, не потрібні гроші?
Я заглух на півслові. Чорт забирай, за всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг! Якийсь час я сопів і хмурився, а тоді зрештою запитав:
— Цеє… скільки там?
— Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.
Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з тазика. Несподівано шпарка здогадка кулею прошила мій мозок. Що це за карлик, і з якого це дива він відгрібає собі
— Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш цьому куцану половину наших бабок?
Куцан знову кинув рахувати купюри і втупився в мене спокійним поглядом.
— Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, — спохватився напарник. — Док, потисніть руку Максиму, моєму колезі та компаньйону!.. Максе, — Артем, звівши брову, подивився на мене і театральним жестом вказав долонею на курдупеля, — маю честь представити тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!
