Валерій Семенович не відповів, натомість, дістав кілька обережно складених купюр і поклав на касу.
— Мені оту, за п’ятнадцять.
Розуміючи інтимність процесу, Вітя делікатно відійшов убік, але дочекався, коли Бруханда вийде з магазину, й наздогнав його.
— Мені скоро операцію зроблять, — пропищав він.
— Я радий за тебе.
Вітя зупинився. Ображений, він постояв кілька секунд, проводжаючи поглядом тренера й повернувся до автоматів.
Біля під’їзду на Бруханду вже чекали дід Паша з онуком.
— Хлопчики, — лагідно, по-батьківськи мовив Валерій Семенович, сидячи на порожньому ящику коло гаражів. — Завтра — вирішальний день. Завтра — перша гра. До речі, з ким ми граємо?
— З двадцятою школою.
— З двадцятою, значить. Ну, так наклепаємо тій двадцятій. Головне — захист. Ваня, Саша, ваша мета не дістатися м’яча, ваша мета — захистити Вітю. Вітя, ти — головний у команді.
— А Гриша?
— Гришка — капітан, він нападник, він — коронний зліва, але якщо просереш ти — ніякий Гриша не допоможе. Ясно?
— Ясно.
— Я сподіваюсь, що ви розумієте. Краще не забити, але захистити. Це дуже і дуже важливо для нас…
Бруханда говорив до хлопців ніжно, немов боячись їх сполохати, до пізнього вечора, майже до ночі. Цього дня вони не тренувалися, а тільки говорили, говорили, говорили, ніби намагаючись прорахувати все наперед.
Уночі ж Валерію Семеновичу заснути так і не вдалося. До самого ранку він сидів на балконі, й важкі думки лізли йому до голови.
— Просеруть, — час від часу повторював Бруханда. — Ой, просеруть.
Це була третя гра міського чемпіонату серед школярів. Враховуючи той факт, що команда спеціалізованої школи-інтернату номер чотирнадцять була офіційно висунутою, а потім офіційно знятою, і потім знову висунутою, однак уже не офіційно, райвно підтасувало жеребкування й у суперники їй поставила найсильнішу команду від спортивного ліцею, тим самим прагнучи швидше здихатись від незрозумілої напівофіційної й не зовсім повноцінної команди інвалідів, яку тренував колишній боксер, а нині — алкоголік, котрого звільнили за те, що він заснув, як свідчить офіційний лист, «обриганий посеред спортивного майданчика»…
Останній приїхав до двадцятої школи, де мала відбутися гра, раніше за всіх. Він довго ходив футбольним полем, із щирим захопленням розглядав зелену траву, набіло фарбовані ворота й блакитне небо над головою. Все це — сам Бруханда навряд чи відповів би чому — віщувало поразку.
Коли на полі врешті з’явилися гравці обох команд, судді та якісь люди з райвно й міської адміністрації, Валерій Семенович відчув раптом непобориму втому. Йому здалося, що тільки вічний сон може вилікувати його від цього стану. З командою він не говорив. Просто обійняв кожного й усівся на спеціальний тренерський стілець. Оббивка на стільці розсоталася, і тепер Бруханда весь час теліпав гнилуваті нитки, заспокоюючи себе.
Команди вийшли на поле. Складалося враження, ніби армія Речі Посполитої в блискучих шоломах та з крилами за спиною вийшла боєм проти бідноти, озброєної вилами та косами. І вже коли гра почалася, всім стало зрозуміло, що суперники інтернатців націлені заклепати всуху мінімум десяток видовищних голів.
— Поіграєм, отєц? — запитав раптом у Бруханди величезного зросту мужик років сорока. Ним виявився тренер двадцятої школи.
Він сів поряд із Валерієм Семеновичем і спочатку намагався розговоритися, навіть по-свійськи ляснув Бруханду по плечу. Однак, не відчувши дружньої віддачі, тренер двадцятої школи повернувся до своєї команди. Скоса спостерігаючи за ним, Валерій Семенович, очевидно погано розуміючись у біблейській міфології, охрестив його про себе Давидом. Давид постійно підскакував зі стільця, щохвилини істерично кричав, підстрибував і бігав, немов задирливий півень перед різкою.
Бруханда, натомість, мовчав. Він мовчав, коли супротивнику вдалося забити перший м’яч. Це була дванадцята хвилина гри. На п’ятнадцятій хвилині, коли другий м’яч опинився за спиною розгубленого Віті, Бруханда знову не вимовив ані слова. Навіть під час перерви Валерій Семенович не підійшов до своїх вихованців. Хлопці ж після двох пропущених голів боялися в бік Валерія Семеновича навіть дивитися. Вони і не дивилися. Сиділи тихенько коло своїх воріт й безцеремонно спльовували у бездоганний газон.
Тим несподіваніше розпочався другий тайм…
Вже на першій хвилині Гриша, обійшовши двох дебелих старшокласників, спокійно вклав м’яч у ворота супротивника. Обидва тренери відповіли на це протяжним виттям. Після цього голу Бруханда вже не мовчав… Він почав вискакувати на поле, смикати за футболку гравців як своєї, так і супротивної команди, голосно давати вказівки й поводити себе щонайменше неделікатно. Кілька разів до Валерія Семеновича підходили люди з оргкомітету й просили поводити себе стриманіше. Бруханда заспокоювався буквально на хвилину, але, зрештою, нерви його не витримували, і він кричав і бігав із новою силою.
На якійсь хвилині — Бруханда вже загубився в часі остаточно — небезпека біля воріт інтернатців загострилася, чисельність гравців на квадратний метр перевищувала всі припустимі ліміти, м’яч кілька разів опинявся біля самісіньких воріт, але чи то Вітя встигав відбивати, чи то якась невидима сила допомагала хлопцям — команді інтернату вперто щастило. І тільки тоді, коли хтось із гравців відфутболив раптом м’яч у бік імпровізованих трибун, Бруханда зрозумів, що трапилось щось неприємне. Хлопці обступили когось лежачого, на поле вибігли представники райвно, Валерій Семенович завмер.
«Хребти посипалися» — промайнула в нього зрадницька думка.
Швидка відвезла Вітю у невідомому напрямку. Тиск воротаря зашкалював. Гриша пояснив, що це в нього вже втретє за місяць таке, — скоро операція.
Команда залишилася без капи. Банка зяяла моторошною порожнечею. Люди з райвно запропонували припинити гру.
— Ми граємо! — крикнув Бруханда.
— У нас немає воротаря, — резонно констатував Гриша.
— У нас є Сашка! — блиск в очах Валерія Семеновича міг збентежити навіть самого нечистого. — Буйвол! Ти воротар-мотала. Ми граємо! — прокричав Бруханда у бік оргкомітету. — У нас є воротар! Воротар-мотала!
— Все, хлопці, збирайтеся, — спокійно мовили люди з райвно. — Гру закінчено.
— У нас є воротар-мотала, — не зупинявся Бру-ханда.
— Який ще мотала! — втрутився тренер із двадцятої школи.
— Нормальний воротар! Тільки мотала.
— Все, гру закінчено, — наполягала на своєму адміністрація.
— У нас мотала…
— Ти мені тут піздуна не впрягай, — розійшовся тренер двадцятої школи. — Ми виграли 2:1. Арівідерчі, горбоносікі.
— Горбатіки, — машинально поправив Бруханда. — Але це несправедливо! Ми ще можемо грати, ми ще виграєм. Це наш Чемпіонат! Ми його виграєм.
— Ага, на тому світі хіба, — ляпнув на свою голову тренер. В цю саму мить до нього впритул підійшов Валерій Семенович.
— Ану повтори!
— Дєд, не хотів тебе ображати, але ти сам напросився.
Горилоподібний тренер щосили штовхнув Бруханду у груди. Очікуючи від останнього як мінімум падіння, тренер був очевидно здивований стійкості дєда. Валерій Семенович зробив кілька блискавичних
