АНДРІЙ БОНДАР
МІЙ ДИРДИР
Було б чистою банальністю написати щось на кшталт «футбол — це життя». Так само недоречно говорити про гуманістичний пафос цієї гри або її демократичний характер. Зрештою, ще сильнішим перебільшенням було б сказати, що «футбол — це більше, ніж гра». По-перше, гуманістичного пафосу у футболі насправді мало, як у кожній тоталітарній вірі, яка пропонує людині примарне спасіння. Якщо, звісно, вважати спасінням — перемогу твоєї команди. У футболі б’ють по ногах, штовхаються ліктями, провокують, принижують. Футбол — це тріумф волі й нахабності. По-друге, демократичний характер футболу, його всезагальність, популярність і доступність нівелюються адміністративно-командною природою тактичних побудов, тяжінням до дисципліни, виконанням установки на гру і загальною налаштованістю на результат.
Великий Лобановський, один із наших футбольних ідолів — якщо не Бог-Отець — був догматиком не меншим від Мухаммеда і тираном не меншим за Сталіна. Взявши на озброєння голландський «тотальний футбол», він розробив свою версію «київського тоталітарного» футболу, де гравець, по суті — пішак, виконавець волі тренера. Його «команда-зірка» — апогей «фашистського» підходу. Тобто, говорячи про найбільші успіхи українського футболу, ми мали б також згадати і про ціну, яку за нього сплачено. Ціну зламаних ніг і поламаних доль, знищених кар’єр і понівечених життів. І коли я чую, що «футбол — це більше, ніж гра», то передусім маю на увазі якраз його «темний бік» — нелюдський і нелюдяний, всіляку травматологію і патологоанатомію. Саме ті, хто планомірно перетворював футбол на щось більше, ніж гру, зрештою, і призвели до появи сучасного раціонального, прагматичного футболу. Футболу, який передусім — бізнес, бабки, інтерес, букмекерство, купи-продай, трансфери, шоу-бізнес, ефективний менеджмент, і лише другою чергою гра. Тому якщо вже бути до кінця негативістом, то можна наважитись на твердження, що футбол — це менше, ніж гра. І саме в цьому секрет його популярності.
У відомому анекдоті про трьох синів у батька, з яких двоє були розумними, а третій футболістом, насправді дуже багато гіркої правди. Адже, за іронією долі, футбольні виконавці — ті, хто дарує мільйонам уболівальників щастя і радість — люди зазвичай нецікаві, а іноді просто тупі й недалекі. В мого батька було два сини й обидва вони були футболістами. Фатальність ситуації полягала в тому, що й батько також був футболістом. Отже, я народився третім членом футбольної родини, де 80 % розмов точилися навколо «гри мільйонів» і лише 20 % — на теми побутові або загальнолюдські. Тому все моє життя — це принципова боротьба за зменшення цього високого відсотка. Безнадійна, безрезультатна (хоч і цілком неусвідомлена) боротьба за право не бути футболістом, футбольним фанатом у родині. Футбол мав безальтернативний характер у країні розвиненого соціалізму взагалі й у моїй родині зокрема. Він був втечею, віддушиною, приходом, ломкою, кайфом, останньою територією. У футбол поринали, тікали від сірої буденності, загрузали. Можна було ще втекти в алкоголь. І дуже часто ці стихії поєднувались. Втім, руйнували футбол із алкоголем людей однаково безжально.
Зрештою, футбол був моїм першим самоусвідомленням. Згадуючи момент свого «опритомнення», кожна людина завжди пов’язує його з якимось конкретним образом, дрібничкою, деталлю. Хтось починає пам’ятати себе від смерті дідуся, кинутого в голову каменя чи дотику холодного стетоскопа до грудної клітини. Цей момент завжди містить у собі травматичний елемент. Щось, що було дотепер, — сіра зона, блаженний стан небуття і дитячого щастя. Відтепер усе буде по-іншому. Тепер ти будеш без крайньої плоті, але вже з досвідом і самоусвідомленням. Це «інше» в моєму конкретному випадку було саме футболом.
Я пам’ятаю, як я забігаю додому з вулиці. Мені трохи більше трьох років, я задиханий, бо що я міг робити на вулиці, якщо не грати у футбол? Я заходжу до кімнати з чорно-білим телевізором. На двох зелених кріслах сидять, нервово вигнувши літерою «с» спини, батько зі старшим братом, і з одержимими, як на старих фотографіях, виряченими очима дивляться в екран. Цей запам’ятований мною образ потім увійшов у сімейний обіг на рівні анекдоту. Батько особливо любить цю історію, бо в ній є щось від ініціації. Дотепер він розповідає про це, як про найважливішу подію в моєму житті, момент, коли я почав ставати «їхнім». Я влетів до кімнати, де наше «Динамо» грало зі «Спартаком», і вигукнув: «Який рахунок?!» На що тато відповів: «Один — нуль». «А хто грає?» — запитав я, і обидва вони нервово, не відводячи від телевізора погляду, розреготались. Відтоді салабон перестав плутати послідовність цих двох питань. Ба більше, він приєднався до цих двох серйозних чоловіків, так само нервово вигнувши спину літерою «с» і так само почав уболівати за наших. Тобто футбол — це завжди від самого початку не твій вибір, який стає твоєю планидою на всю решту життя.
Ще одна драма. Я не мав вибору, за кого саме мені вболівати. Приблизно так само, як і тепер не маю вибору: я нездатний відмовитись від цього вболівання. Припускаю, що я не один такий у світі. Тому порівняння з обрізанням, як в ісламі, в цьому випадку аж ніяк не перебільшення. Один раз мусульманин — завжди мусульманин. Колись я почув від брата, який вимальовував своїм гарним почерком на стандартних аркушах великі літери «Д», сакраментальну фразу: «Динамівцями народжуються». Мабуть, точніше було б сказати: «Динамівцями помирають». Але хто тоді з нас думав про смерть, коли попереду ціле життя, увінчане перемогами команди Лобановського, щемкими очікуванням матчів і поїздками за 450 кілометрів до Києва на футбол.
Гадаю, футбол був якщо не різновидом, то точно замінником релігії в нашій атеїстичній країні. Його феноменальність полягала в тому, що він був чистим одкровенням — найбільш безглуздою і безсенсовою справою, якій люди раптом надали величезного значення. Бо що може бути примітивнішим за копання м’яча ногами? Що взагалі робить людина ногами, крім ходьби? Вона копає м’яч і намагається забити його у ворота за допомогою партнерів по команді. Мета проста: забити якомога більше і якомога менше пропустити. По суті, це нічим не відрізняється від будь-якої іншої командної гри з м’ячем. Але чомусь саме футболу належить абсолютна першість — до такої міри, що можна сміливо стверджувати: існує футбол і десь на периферії імперії розваг — увесь інший спорт, включно з зимовою та літньою олімпіадами, тенісним турніром «Роллан Ґаррос» і чемпіонатом світу з хокею, які нікому у світі, за великим рахунком, не потрібні.
Дивна річ, я займався у футбольній секції з 8 до 15 років. Цілих сім років свого життя я всерйоз планував стати футболістом. Однак парадокс полягає в тому, що ніколи у справжній футбол на траві я так жодного разу й не зіграв. Я був одним із містечкових майстрів усіх видів футболу, крім головного. Я ганяв м’яча з дворовими хлопцями за трансформаторною будкою. Я грав на асфальті, збиваючи стопи до мозолів. Я грав на земляному ґрунті, ковтаючи пил. Я грав на мотобольному полі, всипаному дрібною колючою мучкою. Я грав на снігу, де не видно було ні розмітки, ні власних ніг. Я грав у багнюці в Калуші Івано- Франківської області, хоч нам казали, що це футбольний газон. Я грав на піску, кризі, танковому полігоні, у шкірвендиспансері і в лісопарку. Я грав на дерев’яних дошках спортзали та м’яких матах. Я грав без аутів, офсайдів і кутових. Я грав дуже часто навіть без воротарів. Але зіграти на траві мені ніколи так толком і не довелось.
Мій футбол, крім усього іншого, ще й великий обман, профанація, щось зовсім інше — іноді девіація, а іноді й повне його заперечення. Жодної дисципліни, жодного тренера, жодних установок на гру, жодного ліміту часу — повна імпровізація і плювання на принципи та правила. Гра до останнього поту і до першої крові. В моєму футболі було можливе все. Якось ми вибили м’яч за межі нашого майданчика. І один із нас пішов його шукати. Він довго нишпорив і раптом зупинився, як укопаний. Там, у високій траві, замість м’яча лежав ще свіжий труп чоловіка. Тому коли говорять, що футбол — це життя, я згадую цей трохи кумедний випадок і про себе додаю: «І смерть також».
Єдине, що поєднувало мій недофутбол із футболом великим — це процес копання і забивання. І коли я дивлюся справжній футбол, то насправді не знаю, що воно таке. Хоч інколи мені і здається, що я дуже добре його розумію і відчуваю. Але насправді це сфера моєї найменшої обізнаності. Мені не дана канонічна форма цього виду спорту в безпосередньому досвіді, але дані всі інші його різновиди. В моєму дитинстві наївний, дворовий футбол називали «дирдиром». Етимологія і значення цього «полінезійського» слова мені зовсім невідоме, але припускаю, що щось серйозне «дирдиром» не назвали б. Воно чимось схоже на дитяче белькотіння або на пердіння, на стан первісної безжурності або на веселу розвагу. Загальним місцем є уявлення про футбол, як про гру колективну. І весь його пафос — це командна гра, де один за всіх і всі за одного. В моєму конкретному випадку футбол виявився способом реалізації індивідуального начала. Найчастіше мені кричали: «Бондар, дай пас!» Але я любив «мотатися», часто перетворюючи командну гру
