восьмій усе це зупинив шведський суддя. Він дозволив бельгійцям двічі забити з офсайду. Команда повернулася додому значно раніше сподіваного строку. Проте її не критикували навіть у Москві, навпаки — дуже нахвалювали. Щось подібне трапилося вперше в історії. Мабуть, давалися взнаки Горбачов, перебудова і нове мислення? Вони саме набирали — чого там? ах, ну так! — прискорення.
Сезон-86 увінчався ще й тяжким чемпіонством у двобої з московським «Динамо», де зачаївся в очікуванні солодкої помсти згадуваний вискочень Малофеєв. При цьому в першому колі ми знову бачили київську команду, вищу на дві голови за всіх інших. У другому — жахливо втомлену в Мексиці, але в кінцевому підсумку все одно переможну, зі стиснутими зубами, мегакоманду.
До найбільших здобутків Лобана слід віднести і європейський ренесанс тієї збірної. Відбірний цикл до чемпіонату-88 (обійшли французів) і його фінальна стадія на полях ФРН (перемогли Голландію, Англію, Італію) засвідчили, що Лобан — хоч як його нищ і ненавидь — усе ще єдиний, великий і неповторний.
Зате і рік 1987-й теж годиться під назву «Одинадцять років по тому». Бо він такий же провальний, як і 1976-й.
Звідки беруться ці лобановські цикли? Чи це улюбленці-числа зіграли свою гру проти футбольного Піфагора?
Падіння-87 почалось, як і падіння-76, ще в березні. Цього разу «Динамо» продуло Суперкубок Європи суттєво слабшому румунському «Стяуа». І почалося.
У півфіналі Кубка Чемпіонів — жахлива, незрозуміла, каліцька, дебільна поразка від «Порту» і відповідно виліт із Кубка.
У першості СРСР — лише шосте місце.
Конфлікти в команді, плітки про бійку між Бєлановим, Заваровим та Блохіним. Розвал цілісного колективу і виникнення групок та фракцій.
Ну, і далі нічим не краще.
1988 — лише друге місце у першості СРСР.
1989 — лише третє місце.
1990-го стався проблиск, і на хвилі чергової зміни поколінь «Динамо» востаннє примудрилося стати чемпіоном. Я був у Москві на їхньому матчі зі «Спартаком» і пам’ятаю кінну міліцію в Лужниках. І ще — як Іван Яремчук з усієї сили зарядив м’ячем кудись у протилежну трибуну. Це була відповідь на прогорланене звідти «Дави хохлов!». Якщо той м’яч таки потрапив у ворожу фізію, то я їй не заздрю.
СРСР переставав існувати. У жовтні 90-го кілька гравців прийшли на Майдан, щоб засвідчити підтримку студентському голодуванню. Вони підняли прапор клубу поруч із синьо-жовтим.
Лобанові це навряд чи сподобалося. Він дуже хотів, щоби зберігся Союз, і втік від майбутніх політичних змін аж на Аравійський півострів. Слово «Емірати» поет Павло Коробчук почув як «умирати». Саме це ледь не трапилося з Лобаном. У будь-якому разі воно з ним почалося.
Ага, щоб не забути: ще один провал збірної — на Чемпіонаті Світу в Італії. 0:2 з румунами і стільки ж з арґентинцями — до побачення!
Привіт, Об’єднані Арабські. Я — вмирати.
Чи був і третій злет?
Чи можна стверджувати, що київське «Динамо» 1997–99 років дорівнялося до тих двох команд?
Так, були Шовковський і Косовський, Ващук і Головко, Каладзе, Ребров і Шева. Були фантастичні перемоги над «Барсою», втім, дуже занепалою, але все-таки «Барсою» — 3:0 у себе і 4:0 у них. Була перемога над «Реалом» (1999). Але була і приголомшлива, есдеківська поразка від «Юве» — 1:4. Хоч найвищим піком тієї команди була київська нічия з «Баварією» 3:3. Про такі кажуть, що це програна нічия. Але гра «Динамо» була того вечора найкращою за всі останні Лобанові роки.
Ні, не було третього злету. Ті з вас, які не можуть пам’ятати першого і ледь пам’ятають другий, хай не тішать себе ілюзіями. Третього не було.
1996 року Лобан повернувся в Україну цілком інакшим — сивим, огрядним, обважнілим і дещо загальмованим. З роками його перестала цікавити гра, його перестало цікавити будь-що, крім коньяку. У нас писали, наче він випивав його по кілька пляшок на день, від чого впадав у тривале заціпеніння. Навряд чи западаючи в нього, він візіонерськи прочісував майбутні моделі та концепції гри. Він просто тренував за інерцією і косив свої дуже великі бабки, вкладаючи їх у незліченні ящики коньяку. Зрештою, він ніколи не приховував дещо зверхнього ставлення до української першості. Мабуть, найкраще, найживіше з нього лишилося в минулому, сповненому інтриґ, викликів та напруги першості союзної. Ах, де той «Арарат»?! І де той «Жальґіріс»?!
Комусь він нагадував Будду, а комусь білого ведмедя.
Він став добрим. Він настільки пом’якшав, що перестав лаяти футболістів. Деякі з них годились йому у внуки, принаймні футбольні, і він уже не міг їх лаяти. Здавалося, що він задоволений абсолютно всім і нічого не прагне.
Куди, чорт забирай, подівся той вогненний і тонкий, мов струна, дириґент? Той божевільний геній- математик?
2001 року він таки пропхав не надто переконливу збірну України до кваліфікаційних ігор Чемпіонату Світу-2002. Але там її спіткали німці. Коли у другому матчі в Дортмунді рахунок став 4:0 на їхню користь, він — уперше за таких обставин — розсміявся. Це означало, що його справи дійсно кепські. Він помер за якісь лише півроку після цього, крововилив у його, свого часу переповнений стратегічними і тактичними ідеями, мозок стався просто на стадіоні, під час геть нецікавого матчу української першості. Його відвезли до лікарні, хоч усі вже знали, що то кінець і нічого вже не врятуєш.
Футбол є фата-морґаною. Ти йдеш і йдеш до поставленої мети, а коли здобуваєш її, то назавтра виявляється, що тобі лише здалося, наче ти її здобув. Бо ти вже знову все втратив. У футболі неминуче настає оце завтра, в якому ти все втрачаєш.
Ось і Лобан. Адже того, чого він так і не досягнув, настільки більше від досягнутого! Жодну збірну він не довів навіть до чвертьфіналу Чемпіонату Світу. Якщо з великою натяжкою прирівнювати до чвертьфіналу другий груповий етап в Іспанії-82, то до півфіналу він таки точно жодну збірну не вивів. До того ж в Іспанії він був лиш одним із тренерів, не головним.
«Динамо» ніколи не проходило до фіналу Кубка (а потім і Ліги) Чемпіонів. При ньому воно ніколи не вигравало першості СРСР більше двох разів поспіль.
Можливо, він був на шляху до всіх цих досягнень — якби не кінець історичного часу, званого Імперією. За великим рахунком його підкосив розпад СРСР. Усе подальше втратило для нього свою масштабність і привабливість, він розслабився і дозволив собі катастрофічно швидко постаріти.
Він був елементарною людською частинкою Імперії. У ній він реалізувався професійно і на всю потужність — настільки справжній патріот здатен реалізуватись у себе вдома. Він був у злагоді з цим домом і служив йому всім собою.
З іншого боку, для її, Імперії, центру, неодноразово згадуваної тут Москви, він завжди був не цілком своїм. Вона визнавала його і підтримувала тільки в моменти незаперечного, надпереконливого успіху. Щойно він терпів поразку — і Москва накидалася на нього в абсолютно нещадний та відчутно зловтішний спосіб. Усі відставки з тренерських посад обов’язково супроводжувалися якнайнищівнішим розмазуванням по стінці. Його серцево-судинні проблеми почалися не в 1990-х, а ще наприкінці 70-х.
Іноді від думок про нього стає до щему сумно. Хоч у незалежній Україні він опинився фактично поза критикою і став однією з дуже нечисленних загальнонаціональних священних корів, сьогоднішній стан нашого футболу свідчить про фактичний крах усього, на що Лобан поклав своє життя.
Цей розпач має й суто філософський вимір. Це не просто крах певного футбольного проекту. Це провал раціоналізму, віри в розрахунок, в опанування закономірностей і користування випадковостями. Це Хаос, який банально перемагає Космос і, ніби знущаючись, каже нам усім на прощання: «М’яч круглий, а поле велике».
