ще були, звичайно, німці, причому як НДР, так і ФРН. Звісно, чемпіонами стали другі, бо просто не могли ними не стати, маючи у складі Беккенбауера, Мюллера, домашні поля і часом суддів.
І все ж голландці. Вони були найкращими, бо перевернули уявлення про Гру і робили з усіма (так іноді це виглядало), що хотіли. Вони були геніальні, ціле сузір’я футбольних мудреців і жонґлерів, усі атлетичні й довгоногі, з довгим волоссям і в помаранчевих футболках — Кройф (у нас його називали Круїф), Неескенс, Реп, Рессенбрінк. Самі тільки прізвища говорять про все! Напевно, вони слухали гард- або арт-рок — той самий, що я слухав у недільних програмах румунської служби радіо «Вільна Європа». Від них таки віяло вільною Європою, себто Свободою. Нині можна припускати, що голландці більше слухають реґґі, але тоді це мусив бути гард-рок, я навіть не сумніваюся. Голландці були сильнішими за всіх — як у 74 році в Німеччині, так і в Арґентині у 78-му. Але обидва рази вони програвали у фіналі господарям, що їм, як кажуть у таких випадках,
Тотальний футбол голландців був тотальним рухом, переміщенням усіх гравців по всьому полю з тотальною готовністю кожного зіграти на будь-якому місці. Само собою, за це їх відразу ж нарекли «летючими голландцями». Голи вони забивали винятково в польоті — однаково добре ногами й головами, часто граючи на випередження — головне, щоб ніколи не дати м’ячеві приземлитися, а отже, мінімалізувати шанси суперників на його перехоплення.
За всім цим повітряним голландським цирком уважно спостерігали Лобан і Базиль. Насправді за всім цим уважно спостерігали десятки радянських тренерів. Збірна СРСР до фінальної стадії не пробилася, тож можна було всмак наспостерігатися за успіхами інших. Але тільки Пат і Паташон, нервовий вогняний дириґент і стриманий лисуватий детектив, утілили своє спостерігання у реальну тренерську практику. Київський матч із «Зенітом», що на той момент посідав першу сходинку в першості СРСР і не зазнав жодної поразки, «Динамо» виграло 5:0 у цілком голландській манері. Експеримент виявився доречним.
Сенсація трапилася в міжсезоння. Центральна футбольна влада з Москви, яка, виявляється, також уважно спостерігала за процесом, оголосила цілком карколомне рішення: призначити Лобановського Валерія Васильовича та Базилевича Олега Петровича тренерами збірної СРСР; базовою для збірної командою визначити київське «Динамо».
Таким чином, уперше в історії (буде ще вдруге) здійснилося те, про що вболівальники України жартували, починаючи з 1966 року. Тоді відбувався Чемпіонат Світу в Англії. Радянська збірна виступила на ньому вдало, але два останні матчі — півфінал проти ФРН та за третє місце проти Португалії — програла, унаслідок чого фінішувала тільки четвертою. В Україні на це відреагували фрашкою: «Що слід було зробити для того, аби збірна СРСР перемогла на Чемпіонаті Світу? — Треба було трохи змінити її склад: Мунтян, Поркуян і ще дев’ять київлян».
Минуло дев’ять років — і збірна СРСР справді стала означати «Динамо» Київ. І в ній навіть грав, до того ж одну з ключових ролей, той-таки Володя Мунтян. А також іще як мінімум десятеро «київлян».
Сезон-75 — це перший і, здається, найчистіший за якістю прорив. Лобан і Базиль виграли в ньому все: першість СРСР, Кубок Кубків УЄФА, Супер-кубок, збірною пробились у чвертьфінал Чемпіонату Європи з майже безнадійної ситуації, залишеної попередніми тренерами й командою. Коли я пишу «виграли все», то забуваю про Кубок СРСР. Його вони того сезону не виграли, але це здалося найменш суттєвим і настрою не зіпсувало.
Так, виконавці. «Динамо»-75 складалося всуціль із майже бездоганних виконавців. Рудаков, досвідчений, великий і, на перший погляд, вайлуватий, усе ще творив дива у воротах, витягаючи і рятуючи. Трошкін та Матвієнко стерегли фланги і за кожної нагоди ходили ними в атаку, вмикаючи надвисокі швидкості. Фоменко і Решко більш ніж надійно тримали центр оборони, Коньков їх підстраховував, при цьому беручи участь і в наступальних діях. Кожен із трьох однаково добре почувався в ролі чистильника. Плеймейкер Мунтян володів чудовим ударом, а кожен стандарт за його участю був на сімдесят відсотків голом. Юний і цибатий Буряк на очах виростав у ще одного плеймейкера, при цьому добре граючи й головою. Капітан команди Колотов своїми ножовими (тоді казали «кинджальними») проходами і постійною зарядженістю на м’яч нагадував голландця Неескенса. «Балерина» Веремеєв закручував м’ячі з кутового, «як Лобановський». Попереду терзали захист суперника феноменально швидкі, технічні й нестримні Онищенко та Блохін. Чорт забирай, це й була вона, команда-мрія, команда футбольних святих.
І жодного легіонера?! Де хоча б один бразилець?! Усі без винятку наші, мєстниє? Як вони змогли? Що з ними трапилося? Як дійшло до того, що минулого сезону вони були просто добрими гравцями, а тут раптом стали геніальними?
Леґенда свідчить про те, що Лобан і Базиль перетворили футбол у науку — причому не стільки природничу, скільки точну. Вони, особливо Рудий, вірили в числа. Якщо результат гри виражається числами, то й досягається він через правильне оволодіння ними. А правильне оволодіння числами називається розрахунком. Процес полягав у тому, щоб розрахувати кондицію кожного гравця і співвіднести її пікові положення з календарем змагань. За діло взялася ціла бригада амбітних науковців — від біохіміків до кібернетиків. Учбово-тренувальний процес підпорядкували математичному моделюванню. Журналісти писали про цілий НДІ під дахом тодішнього «Динамо».
Ще одна леґенда пов’язана з тодішнім політичним укладом Української РСР. Перша Особа республіки, перший секретар ЦК Компартії України, Володимир Васильович (так само ВВ) Щербицький був неприхованим футбольним фаном. Згідно з леґендою, Лобан потрапляв до його кабінету навіть без попереднього оголошення. Цілі міністри годинами очікували високої аудієнції, поки Лобан вирішував з Босом матеріальні проблеми клубу і збірної.
Тому в радянському чемпіонаті-75 «Динамо» з Києва було вищим від усіх інших навіть не на одну, а на дві-три голови. Це були два різні футболи — динамівський та всіх інших. Користуючись аж такою перевагою, динамівці почали забавлятися з усілякими незвичайними штучками на зразок щохвилинного дозування ігрового часу, припливами і відпливами, аритмією, сплесками надактивності й відпочинковими паузами на полі під час гри. Фірмовим стилем киян став обов’язковий дуже потужний початок, швидкі два або й три голи (бажано десь до 30-ї хвилини) з подальшим відвертим дограванням на збереження. Іноді таке догравання починалося ще в першому таймі. З Москви їдко критикували їхній прагматизм — усе це позірне «зберігання сил для майбутніх матчів», усі їхні «виїзні моделі», увесь турнірний розрахунок за принципом «перемога вдома, нічия в гостях — і чемпіони».
Піковими матчами того року стали київська перемога 3:0 над «Ейндховеном» у півфіналі Кубка Кубків і дві перемоги над «Баварією» в матчах за Суперкубок.
Голландців було побито їхньою ж таки зброєю — тотальним футболом і виконавською самовідданістю. Якщо сьогодні переглянути забиті в тому матчі голи (Колотов, Онищенко, Блохін), то навіть попри факт, що відтоді спливло понад чверть століття, протягом яких Гра аж ніяк не стояла на місці, вони й досі видаються шедевральними фігурами найвищого пілотажу. Найцікавіше, однак, те, що саме цього результату — 3:0 — було наказано досягти. 4:0 з таким суперником був нереальний, а 2:0 замалий перед матчем-відповіддю в Ейндховені. 3:0 було саме те, що треба. У першому таймі слід було з перших же хвилин приголомшити і забити два, у другому зіграти більшими силами в захисті й забити ще один м’яч. Розрахунок на гру виправдався повністю. Поставлене на матч завдання кожен гравець виконав також повністю. Я, 15-річний і футбольно залежний, стрибав до стелі перед телевізором і кількома днями пізніше написав поетичні (гм-гм) рядки «Три-нуль як свято! Цим сказано багато. Європа взнала, що й ми умієм грати!».
Фінальна перемога над «Ференцварошем» з Угорщини стала радше формальністю. Враження від матчу було таке, наче вже перед грою все було ясно на сто відсотків. Забиваючи свої неминучі м’ячі (а їх того вечора могло бути й вісім, і десять), динамівці навіть не намагалися вдавати шалену радість. Кубок Кубків УЄФА було здобуто, так би мовити, в робочому порядку.
Два матчі за Суперкубок проти «Баварії» відбулися восени, коли в діях команди відчулася втома — можливо, не стільки фізична, скільки моральна. Кожен динамівець, перебуваючи водночас у лавах збірної, відіграв того року значно більше матчів, і серед них дуже тяжких та відповідальних, ніж зазвичай доводиться. Розрахунок, отже, мусив переважити над ігровим запалом. Розрахунок був передусім на
